Таємна троянда - Вільям Батлер Йейтс
— Ти боїшся, — зауважив старий, і його очі спалахнули перебіжним гнівом.
— Часом уночі, — вів далі хлопчина, — коли ви читаєте з горобиновою паличкою в руці, я визираю з дверей і бачу то великого сірого свинопаса, який жене свиней серед ліщини, то багато маленьких чоловічків у червоних шапочках, які виходять з озера і вигонять звідти маленьких біленьких корівок. Цих чоловічків я боюсь не так, як сірого свинопаса, бо коли вони підходять близько до обителі, то доять корівок, і п’ють свіженьке молочко, і починають танцювати, а я ж знаю, що в тих серцях, які люблять танці, живе добро, однак через усе це я боюсь їх. І боюсь високих білоруких дам, які виступають з повітря і повільно линуть туди-сюди, плетучи собі вінки з троянд та лілій і стріпуючи волоссям, яке ворушиться, мов живе, від перебігу їхніх думок — наскільки я зрозумів з їхніх розмов між собою, і воно то розлітається навсібіч, то щільно пристає до голови. Обличчя їхні — лагідні та прекрасні, а проте, Енґусе, сину Форбіса[38], я боюсь усіх цих істот, я боюсь сúдів і боюсь чарів, які прикликають їх до нас.
— Чому, — спитав старий, — боїшся ти давніх богів, які зміцнювали у битві списи твоїх предків, та маленьких чоловічків, які виходили вночі з глибин озер і сюрчали разом із цвіркунами на предківських печах? І нині, в наші лихі часи, вони пильнують красу землі. Але мушу сказати тобі, чому я постував і трудився, коли інші западали в сон старости, бо якщо ти ще раз не допоможеш мені, то ні від постування мого, ні від трудів не буде добра. Коли ти зробиш мені цю останню послугу, то можеш іти, і збудувати собі дім, і обробляти свої поля, й одружитися з якоюсь дівчиною, і забути давніх богів. Я відкладав усі золоті та срібні монети, якими платили мені графи, лицарі та сквайри за те, що оберігав їх від відьомських вроків та приворотних чарів, а також дружини графів, лицарів та сквайрів — за те, що я не давав сидам відбирати в їхніх корів молоко й віднімати масло з їхніх маслянок. Відкладав я все це до того дня, коли настане кінець моїх трудів, і тепер, коли кінець той близький, тобі не бракуватиме ні золота, ні срібла, аби зробити у своєму домі міцні крокви й аби погріб твій та комора завжди були повні-повнісінькі. Все своє життя шукав я таємницю життя. Замолоду я не був щасливий, бо знав, що молодість мине, не був щасливий і в зрілі роки, бо знав, що наближається старість, і тому присвятив свою молодість, зрілі роки та старість пошукам Великої Таємниці. Я прагнув повнокровного життя на століття і зневажав життя завдовжки вісім десятків зим. Я б хотів бути — ні, я буду! — мов Давні Боги рідного краю. Замолоду вичитав я в гебрейському рукописі, який знайшов в одному іспанському монастирі, що є така мить після того, як Сонце увійде в сузір’я Овна, і перед тим, як воно промине сузір’я Лева, — мить, яка тріпоче від Пісні Безсмертних, і що кожен, хто вловить цю мить і послухає Пісню, сам уподобиться до Безсмертних; я повернувся в Ірландію й питав чарівників та знахарів, чи не знають вони, коли настане ця мить, але, хоча всі про неї чули, ніхто не міг визначити на пісочному годиннику її точного часу. Тож я присвятився магії і провів життя у пості та трудах, щоб залучити на свій бік богів і фейрі[39], аж нарешті тепер один із фейрі повíдав мені, що ця мить уже близька. Один із них, у червоній шапочці та з білою пінкою свіжоздоєного молока на вустах, шепнув мені це на вухо. Завтра, якраз коли минатиме перша година після сходу сонця, я вловлю цю мить, а тоді подамся в південні краї, і збудую собі серед помаранчевих дерев палац із білого мармуру, і згуртую довкола себе відважних та прекрасних, і ввійду у вічне царство своєї юности. Але маленький чоловічок з молочною пінкою на вустах сказав мені, що, аби я зміг почути всю Пісню до кінця, ти мусиш наносúти багато зеленого гілля і скласти його біля дверей та вікна моєї келії, а ще мусиш настелити на долівку свіжого зеленого очерету й уквітчати стіл та очеретяний настил монастирськими трояндами та ліліями. Це ти мусиш зробити сьогодні ввечері, а вранці, як минатиме перша година після сходу сонця, мусиш прийти до мене.
— І тоді ви станете зовсім молодим? — запитав хлопець.
— Я стану таким самим молодим, як і ти, але зараз я ще старий і втомлений, і ти мусиш допомогти мені дійти до стільця та до моїх книг.
Покинувши Енґуса, сина Форбіса, в його келії, хлопець засвітив світильник, що завдяки якимось хитрощам чародія розливав солодкі пахощі дивних квітів, і пішов до лісу, та й узявся різати зелене гілля ліщини, а на західному краї острова, де смуга ріні переходила у похилий піщано-глинистий берег, заготовив великі в’язанки очерету. Вже смеркло, коли він нарíзав стільки зелені, скільки було потрібно, і вже майже настала північ, коли він переніс до обителі останню в’язанку і повернувся надвір
