Загадковий нічний інцидент із собакою - Марк Геддон
На місіс Александер були джинси й кросівки, які старі люди зазвичай не носять. На джинсах засохла земля. А кросівки були фірми «Нью-беленс». А шнурівки червоні.
Я підійшов до місіс Александер і спитав:
— Вам щось відомо про вбивство Веллінгтона?
Вона вимкнула електричний секатор і сказала:
— Боюся, тобі доведеться повторити своє запитання. Я трохи глухувата.
Тож я повторив:
— Вам щось відомо про вбивство Веллінгтона?
— Я вчора про це дізналася. Жах. Справжній жах, — відповіла вона.
— Ви знаєте, хто його вбив? — спитав я.
— Ні, не знаю, — відказала вона.
— Хтось має знати, оскільки той, хто вбив Веллінгтона, знає, що він це зробив. Якщо тільки він не божевільний та гадки не мав, що робить. Або якщо в нього амнезія, — сказав я.
— Ну, ти, мабуть, правий, — погодилася вона.
— Дякую, що допомогли мені з розслідуванням.
— Тебе звати Крістофер, чи не так? — спитала вона.
— Так. Я живу в будинку № 36, — відповів я.
— Ми з тобою раніше ніколи не розмовляли, так? — спитала вона.
— Ні, не розмовляли. Мені не подобається розмовляти з незнайомцями. Але зараз я веду детективне розслідування, — пояснив я.
— Я щодня тебе бачу, коли ти йдеш до школи, — промовила вона.
Я нічого на це не відповів, і тоді вона сказала:
— Це дуже мило з твого боку, що ти зайшов привітатися.
Я також нічого на це не відповів, оскільки місіс Александер займалася тим, що називається «теревенити», це коли люди кажуть одне одному речі, які не є запитаннями чи відповідями і їхні фрази не пов’язані між собою. Потім вона додала:
— Навіть якщо ти просто ведеш детективне розслідування.
І я знову їй подякував.
Я вже збирався йти, коли вона сказала:
— У мене є онук твого віку.
Я спробував потеревенити:
— Мені 15 років, 3 місяці й 3 дні.
— Ну, майже твого віку, — відповіла вона.
Потім ми трохи помовчали, і вона спитала:
— У тебе немає собаки, чи не так?
— Ні, — відповів я.
— Мабуть, тобі б хотілося мати собаку? — поцікавилася вона.
— У мене є щур, — відповів я.
— Щур? — перепитала вона.
— Його звати Тобі.
— А-а, — протягнула вона.
Тоді я сказав:
— Більшість людей не люблять щурів, оскільки вони вважають, що щури переносять такі хвороби, як бубонна чума. І це лише тому, що вони жили в каналізації й забиралися на кораблі, які припливали з чужих земель, де були невідомі хвороби. Але щури дуже чепурні. Тобі постійно вмивається. І його не треба вигулювати. Я просто пускаю його побігати по своїй кімнаті, щоби він робив фізичні вправи. А інколи він сидить у мене на плечі або ховається в рукаві, наче в лігві. Але на волі щури не живуть у лігвах.
— Ти не хочеш зайти до мене на чай? — запросила місіс Александер.
— Я не заходжу в чужі будинки, — відповів я, і вона запропонувала:
— Ну, може, я винесу щось надвір. Ти любиш воду з лимоновим сиропом?
— Мені подобається тільки апельсиновий сироп, — відповів я.
— На щастя, у мене є трохи. А як щодо «баттенберга»? — спитала вона.
— Не знаю, оскільки я не знаю, що таке «баттенберг».
— Це такий торт. Посередині на ньому є чотири рожеві й жовті квадратики, а по краях — марципанова глазур, — пояснила вона.
— Це видовжений торт, квадратний у поперечному перерізі, який поділено на однакові різнокольорові квадрати, розташовані за шаховим порядком? — спитав я.
— Так, мабуть, його можна й так описати, — відповіла вона.
— Гадаю, мені сподобаються рожеві квадрати, але не жовті, оскільки я не люблю жовтий колір. І я не знаю, що таке марципан, тож не знаю, чи він мені сподобається, — сказав я.
— Боюся, марципан також жовтий. Може, мені варто натомість принести печиво. Тобі подобається печиво? — спитала вона.
— Так. Певні види печива, — відповів я.
— Я принесу різне, на вибір, — пообіцяла вона.
Вона повернулася та пішла до будинку. Вона рухалася дуже повільно, бо була старою пані, і перебувала всередині понад 6 хвилин, тож я почав нервуватися, оскільки
