Холодний Яр - Юрій Юрійович Городянин-Лісовський
Виїжджаємо на край лісу і розлогим в тому місці схилом з'їжджаємо в Холодний Яр. Назад звідси видно тільки круті схили й смугу неба. Другий бік крутий відразу і на ньому, поверх над поверхом, видніються порослі лісом вали.
— Це сліди укріплень, які захищали вхід до яру. Старі люди оповідають, що отут росло два старі дуби, між якими був перетягнений ланцюг. Оповідають, що одного зрізав кількадесять літ тому якийсь козак, що приїхав з Кубані, і забрав захований в його дуплі скарб. Дав пригорщу золота селянинові, у якого позичив на ніч пилку і сокиру.
В яру поганенький струмочок і озерка, а оповідають, що колись була річка, по якій плавали човнами. Літом у струмочку вода така холодна, що ноги не вдержиш. Взагалі в яру літом холод, хоч на верху і спека.
З'їжджаємо в глибоку балку, яка іде попід лісом. По обох боках її розкидані селянські господарства. Це Мельничанські хутори — продовження села Мельники. Коло одної хати Андрій стримав коня.
— Треба зайти, вдову Явдоху з синами провідати... Заходимо до хати. Коло печі порається зморщена бабуся в чорній плахті. За столом сидять з книжкою два гарні русяві хлопці.
Під образами, на лавці стоїть дві англійські рушниці. Під лавкою велика бляшана скринька з набоями. На вікні зложені ручні гранати.
Побачивши нас бабуся сплеснула руками.
— Андрієчку! Синочку мій! Давно ж я тебе не бачила!
Вітаємося з старою і хлопцями. Андрій починає розпитувати «як воно живеться»? Бабуся зідхає.
— От так... Помочі мені нема ніякої, сама, стара... Хоч би ти сказав моїм парубкам, бо мене не хочуть слухати,— хай би женився вже котрий! Невісточка молода — і поміч була б мені старій, і в хаті якось веселіше було би...
— Не журіться, мамо! От Україну відвоюємо, тоді відразу дві невістки приведемо вам.
— Коли б Господь дав скоріше!.. Андрієчку, може вам зсмажити чогось, може їсти хочете? Відмовляємося:
— Дякуємо. Ми на хвилинку,— їдемо дальше.
Побалакавши трохи — сідаємо на коней.
Через який кілометр з хати вибігає без шапки селянин.
— Агов — Андрію! Злізай-но, брате! Самогону вигнав — перша сорта! Баба вареників макітру наварила — поможіть но змолоти! Андрій стримав коня:
— Зайдем... добрі хлопці. Тай їсти захотілося трохи. Заходимо до хати. На столі пляшка і макітра з варениками. Під образами рушниці. Під лавкою кулемет «Максім», накритий жіночою запаскою. Андрій підняв запаску і глянув на механізм. Господар засміявся:
— Не дивись, брате! — «як рибляче око»! Якось Левадний заскочив, так чуть не з'їв мене за те, що густо був змащений і трохи порохом припав.
Сідаємо за стіл з господарем і його двома братами. Випивши по чарці слив'яного самогону, спорожнивши макітру, їдемо далі.
З одної хати вибігає дівчина.
— Андрію, зайди но на хвилинку!
— Тебе не бачив?
— Та ні... Левко слабий лежить, просить, щоб зайшов.
— Що йому таке? — зайдем.
Заходимо до хати, в якій душ шість дівчат і більш нема нікого.
— Де ж Левко?
— Андрієчку, голубчику, не сердься... Левко пішов у село... Він казав, що тобі дуже подобаються мережані сорочки — подивися — гарну я тобі вимережала?
Андрій взяв по мистецьки вишиту сорочку.
— Так ти той... була б уже разом і підштанці пошила... Дівчина зачервонілася.
— Дивись який! Що я тобі — мати, чи жінка? І за сорочку не подякував...
— Може ще поцілувати?
— На біса ти мені здався, такий татарин!
З лавки зіскочила вертлява дзига-дівчина:
— Андрієчку, мене поцілуй! Пошию тобі підштанці, які сам схочеш! І помережаю геть чисто всі...
— Сядь — козо дика!... Підожди, Юрку — я зараз вернуся, положу сорочку в сакву.
Через хвилину вернувся і положив перед дівчиною сувій синього шовку.
— Пів року в сідлі возив — збирався все бешмета пошити, та хай вже буде тобі на онучі...
Коли сідаємо на коней, зауважую у вікні сумне, задумане обличчя дівчини, яка вишила сорочку. Видно, «татарин» не такий вже був і противний для її серденька.
Недалеко села знову перепиняє селянин.
— Здоров, Андрію, з неділею! Зайдіть на вареники!
— Тільки що у Свирида макітру вклали.
— Та ще з десяток і моїх вміститься!
— Що я тобі верблюд, чи що?
До воріт підходить з подвір'я високий сивий дідусь і, закрившись рукою від сонця, дивиться на нас.
— Ге-ге! Здоров, козаче! Ти щож, чортів сину, діда забуваєш? Я тобі в ту неділю і медку наготовив був.
— Доброго здоровля, діду! Будемо їхати назад — заїду за медком...
— Бач який! За ме-д-к-о-м! А я тобі тепер хрону дам, а не меду, як не навідаєшся.
— Нема часу, діду, до отамана треба...
— Це дід Гармаш. Дев'ятьдесять шість років. Та пішки не берися з ним іти — пережене. Старий вояк.. В Криму в 1854 році воював, на Балканах був... От, як хочеш вже наслухатися байок про татар, запорожців, Холодний Яр, про гайдамаччину,— заїдь як небудь до діда і постав пляшку горілки... Він тобі розкаже, як його дід на Запоріжжі по татарах з гармати червінцями стріляв, коли куль не стало, як у Залізняка гарматами заправляв...
В селі, на вулиці - рух, співи. Ходять гуртками парубки і дівчата. Зауважую, що народних пісень тут співають не так, як звичайно в селах, примітивно, з викриками. Відчувається вплив людей, що розуміються на пісні.
Коли обганяємо одну групу, висока чорнява дівчина стримує Андрія за полу кожуха:
— Андрію! «Забіліли сніжки!»
Це була його улюблена пісня. Не злазячи з коня, затягає сильним приємним барітоном. Хор співає гарно. Після «сніжків» дівчина сильним альтом, майже тенором затягує:
«То не вітер в степу грає,
не орел літає.
Ой то Сірко козаченьків
до Січі скликає».
Потім Андрій та дівчина і якийсь парубок в чорній селянській киреї й смушевій шапці заспівали «тріо» — «Степову могилу».
Та виконання тут було вже дійсно артистичне.
Коли попращалися, кажу Андрієві, що мене дивує, що проста селянська дівчина так добре знає техніку співу, тай парубок теж.
— Так вона ж у Києві музичну консерваторію скінчила, а той парубок — місцевий учитель. Тут чимало
