Смутна доба - Микола Смоленчук
Галшка Гулевичівна, шляхетно вихована та високоосвічена людина, з перших днів стала куратором школи, часто відвідувала бурсу, де жили спудеї, особливо менші класи, щоразу з'являлася в школі по суботніх днях, коли учні повторювали вивчене за тиждень та слухали моральні бесіди.
Київське братство було доступним для всіх станів, до нього зараховувалися навіть жінки, хоч на загальні збори їх не допускали. Вступали до братства після присяги, кожен братчик мав право голосу. Чотири рази на рік влаштовувались урочисті літургії по живих і померлих братчиках, після них давали обіди, на які запрошувались старці і паломники. Братчики мали допомагати одне одному в біді, жити в мирі і дружбі, відвідувати хворих, ходити на похорон. Ті, хто ухилявся, підлягали штрафу.
Богоявленський монастир знаходився в тісних зв'язках з лаврою, його першим ігуменом став Ісаія Копинський, котрий нещодавно помандрував на лівобережжя.
Лешці, мабуть, назавжди запам'ятались наповнені страхом великі очі пані Галшки, коли вона з'явилася опівночі в їхньому дворі.
— Не було вашого Михайлика, уже з тиждень не з'являвся!
— Господи, де ж це він?..
Гулевичівну щось тривожило, вона щось підозрювала, та таке, що і сказати не зважувалась.
Сиділа мовчки у порожній світлиці — Доля зі своїми ще не повернулися з Канева — Гулевичівна мовчала, перебираючи якісь думки. Пора було вирушати на Куренівку, де вона тепер жила, та боялася їхати в порожню домівку. Зумисне відтягала час.
— Що на Волині, як тамтешнє братство? — запитала Лешка, аби підтримати розмову.
В очах гості аж тривога на якийсь час спала, видно, що боліла за луцькі справи.
— Там усе добре, братство одразу набрало сили. На тому тижні приїздили земляки, хваляться.
Гулевичівна не сказала, який фундуш відписала на луцьке братство, повелася скромно, і за неї у православній церкві на Черниці навіть молебень справляли.
Луцьке братство створилося на кілька літ пізніше київського, у 1617 роді. І там не було де вчитись дітям братчиків, довелось будувати кам'яне приміщення для школи, наступного року її відкриватимуть. Хоча там панувала велика гризня між ченцями і світськими засновниками школи.
Повідала про тамтешні нелади і Лешці:
— Уявляєш, дадискалів у них годує монастир, при якому знаходиться школа, входять вони у число монастирської братії, а жалування їм платять міщани. Братчики утримують і бідних учнів. Та й статут їхній не до вподоби — усе в них на безконтрольному монастирському послуху. Там навіть латину відмінили...
Відчувалося, вона жила інтересами свого далекого краю.
Наступного дня на Куренівці була Лешка, та хазяйку не застала, вдруге знайшла її у такій тривозі, що навіть там заночувала.
— Розумієш, сестро, почалося це відтоді, як я пішла до Касіяна Саковича, він має приймати від отця Іова братську школу. Домовились наче про все, а потім Михайлик зник. Невже і його перехопили уніати? Приходив один, щоб віддала сина в колегіум, а я йому показала на двері.
Лешка почала розуміти тривогу Гулевичівни. Михайлик — це вже не перший. Знала, як багато дітей зі знатних родин облестили єзуїти, те стало в місті звичним явищем.
— А хлопець куди хилить?
— У тому й біда, що він нічого не заперечував, як приходив той, у сутані. Мені здалося, Махайлик знав, що він прийде.
Аж на четвертий день Гулевичівна виявила сина, — він справді подався до бурси колегіуму. І головне, категорично, з невластивою для його характеру впертістю відмовився, коли вона забрала його додому.
— Ви ж не ворог своїй дитині, пані Лозка, не підете супроти її волі?! — доводив жінці пастор, той, що нещодавно приходив на Куренівку.
Так вона і повернулася ні з чим.
— Поїду я, Лешко, на Волинь. Сама у Києві жити не хочу!..
Зібралися вони у домі Богоявленського братства, та лише кілька чоловік знало, що не братські клопоти привели до зустрічі — йшлося про більше. Крім відомих читачеві церковних діячів прибули популярні у Києві Ієзекилій Курцевич, Тарас Земка, Памва Беринда, трохи запізнився Зизаній.
Зі світських був лише Сагайдачний.
Зібралися перевірені однодумці, а те єднало.
Справи церковні в митрополії не стояли на місці — позаминулого літа відкрилися братства Луцьке і Холмське, минулого — Шаргородське. А православні єпархії як існували дві, так і лишались, до того ж після смерті владики Копистенського Перемишльська єпархія так і лишалась не заміщеною.
