Холодний Яр - Юрій Юрійович Городянин-Лісовський

Чекісти зблідли.

— Тіше, тіше, таваріщі. Так би сразу і сказалі, что в командіровку. Пожалуста... Здєсь два купе сейчас вам асвабадім.

У вагоні лише декілька осіб і кількадесять валіз, кошиків і пакунків. Розлягаємося з «братішками» на м'яких полицях і спимо до Києва. Для потягу «особаво назначенія» робили по телеграфу вільну лінію, затримуючи інші потяги.

Київ брудний, обдертий — як будинки так і неселення. Дірки від куль у вікнах і виставах — свідки минулих боїв — позатикані корками. В рідких, мізерних склепах — перші паростки «нової економічної політики«. За великими виставами Хрещатика — брудні онучі, чоботи, сінники. У великих склепах мешкали червоноармійці, робітники, різне шумовиння київської вулиці. Розвалившись у фіякрі, їде Хрещатиком якийсь «пуриц«, обвішаний зброєю, — увесь від ніг до голови, у ярко червоному: з червоного сап'яну чоботи, з червоного плюшу — може з буржуйської порт'єри — штани, з червоного сукна сорочка, венгерка і кашкет... Надуто витирає що хвилини носа — червоною шовковою хусткою.

Побродивши по сумних вулицях Києва, що аж просили кулеметних акордів — йду на станцію.

До кордону їхав три дні, переважно на тормозах товарових потягів.

* * *

Ще два тижні митарств і нарешті я у головному повстанчо-партизанському штабі.

Зо мною їхав ще піджилий дядько — повстанець з Полтавщини та якийсь підозрілий «батько» Вернидуб із Чернигівщини. З дядька годі було видобути слово про повстанні справи. Вернидуб оповідав по дорозі несотворені речі про велич повстанчого руху на Чернігівщині: багатотисячні відділи... сотки кулеметів... десятки гармат... Словом, «червоні вже у мішку — тільки зав'язати«...

Дядько скоса поглядав на грізного отамана Вернидуба і, як той вийшов на хвилину з переділу, нахилився до мойого вуха.

— Він такий повстанчий отаман, як я американський цар. Як не чекіст — то просто босяк якийсь. Я з ним назад не поїду — хоч би там що...

Приїхали тільки розсвіло. Йдемо головною вулицею.

Я, маючи золоті п'ятки, заздалегідь змінив свою будьонівську одіж на незвертаюче на себе уваги вбрання. Дядько був у полтавському кожусі і баранячій шапці. Вернидуб — у однострою студента київського університету, лише без наплечників.

Коло готелю «Брістоль» спинив нас якийсь панок.

— Ви з України? Так, уряд України тут, в Брістолю. Заходьте.

— Ми до повстанчого штабу.

— То прошу дуже — я вас заведу. Самі по адресі може не попадете...

Розпитуючи, чи скоро вже повстанці Україну очистять, веде нас. Показав на вхід до якогось ресторану.

— Тут. Вхід через ресторан. До побачення — у Києві.

Услужливий, чи то господар, чи кельнер ввічливо уклонився. Поінформував нас, що панове, «які мають тут повстанче бюро«, ще сплять. В недалекому дімку мешкає один із офіцерів, що вже виходив на двір. Розглядаюся.

Гмм... Вхід через ресторан. Досить мудро, бо як хтось заходить — не знати, чи до ресторану, чи до штабу. Але й досить глупо, бо як хтось захоче дивитися — то сяде собі в ресторані й буде бачити, хто до штабу заходить.

Мої дорожні товариші йдуть оглядати місто. Я йду стукати до пана, що вже виходив.

Двері відчиняє молодий старшина в англійській шинелі.

— Ви звідкіль?

— Я з Холодного Яру.

— Моє поважання! Заходьте. Я називаюся поручник П.

Сідайте. Оповідайте, що там в Холодному Яру? Скоро вже повстанці Київ займуть? Правду сказати, вже осточортіло сидіти у тій Европі.

Кімната була завалена військовими мапами України. Великий стіл застелений кусниками полотна з начертаними на них мапками місцевости. Поручник зсуває їх в одну велику мапу.

— Я ще, знаєте, не спав сьогодні — цілу ніч креслив. Пильна робота. Так ви кажете — з Холодного Яру? Це — Чигиринщина. О, прошу, — ткнув пальцем в одну із полотняних, — це ваш район...

Туди за отамана районового Кузьменко піде. Може знаєте його?

— Ні, не знаю. Він не чигиринець?

— А, ні-ні! Він із... — назвав поручник місцевість, звідки походить майбутній отаман Холодного Яру і задоволене усміхнувся.

Ми тепер зовсім нову систему впроваджуєм у повстанчу роботу. Досить уже тієї безвідповідальної безплянової отаманїї! Генерал призначив уже своїх певних людей, що переймуть владу в усіх районах. Бачите — показав на полотнянки, — Україна розбита на двадцять-шість районів, — в кожний піде наш отаман. Це я цілу ніч креслив на полотні для кожного отамана мапку його района, щоб, бува, за володіння не посварилися.

Поручник тикав пальцем у мапки районів і називав прізвища.

— Сюди той піде, сюди той, в цей район — той... Все певні здібні люди.

Я сидів коло стола, як би мене хто макогоном по голові тарахнув. Хотілося кричати: Чоловіче! Нащо ти мені це говориш?! Звідкіль ти знаєш — хто я?! Що я тобі сказав — з Холодного Яру?! А може я з ВУЧЕКА?! Таж ти тикаєш пальцем у життя тисяч, десятків тисяч людей!!!

Зареєструвався у начальника штабу — полковника Отмарштейна. Обережно випитав, що треба, приглянувся до посвідки і підписів. Сказав написати звіт і визначив годину приняття у генерала Тютюнника.

Пополудні я сидів за столом Тютюнника, що кінчав читати мій звіт. Вернидуб був уже принятий поперед-мене, і Тютюнник накрив дискретно верхню сторінку його звіту, щоб я часом не прочитав чогось. Не здогадувався, певно, що Вернидуб давав мені читати його в ресторані цілий, щоб я сказав, чи добре написаний. Скінчивши читати, генерал пронизливо глянув мені в очі.

— Так ви кажете, що з Холодного Яру. А я кажу, що сумніваюся в цьому.

— А чому, пане генерале?

— Бо відомости про стан, які ви отут подаєте, не сходяться з тими відомостями, які я маю вже і то від певних людей.

— Якщо вони не сходяться з моїми, то дозволю собі посумніватися в їх правдивости.

Генерал нахмурився.

— Ви подаєте, що нема зовсім гармат. А я маю точні відомости, що є, і кулеметів втричі більше, ніж ви подаєте! І людей змобілізованих вдесятеро більше! І влада отамана Холодного Яру не звузилася в останній час, як ви пишете, до найближчих сіл, а поширилася на довколішні повіти! І штаб — не у якійсь там дурній землянці — а в Мотриному манастирі! Так, мій пане! Ви думаєте, що ми нічого не знаємо? — Ми знаємо все, що діється в усіх закутинах України. Скажіть краще,