Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни - Тимур Іванович Литовченко

Насамперед, в очі кинулося те, що ліжко «охкала» було порожнє, хоча й не застелене. У свою чергу вчорашній хропун уже не спав, але, старанно закутавшись ковдрою до підборіддя, із цікавістю дивився на безхатька, який чомусь сидів на своєму ліжку, міцно притиснувшись до стінки.

– Назаре Амосовичу, що сталося? Де цей хворий, який вчора повсякчасно охкав та й охкав?..

– Ох, Спарику, Спарику! В тім-то й річ…

І бомж тремтливим надламаним голосом розповів про все, що сталося:

– Вчора до нього так ніхто з медсестричок і не підійшов, хоч я до їхнього посту дочалапав ще раз. Отож я собі лежу і прислухаюся, як той кричить… усе скрикує та скрикує… Замовк лише глибокої ночі, проте підійти до нього я не наважився. Темно… А на ранок… Виявляється, він уже захолов давно.

Дунець ненадовго замовк, а далі мовив перелякано:

– А потім прийшов він…

– Хто прийшов?! – не зрозумів Спартак.

– Палатний лікар. Прийшов і як роззявив на мене ротяку: «Ти чого тут розлігся?! Ти все одно подохнеш так само, як і цей подох! Анумо вимітайся звідси – бо нема чого мені статистику псувати! Я за годину повернуся, то щоб тебе тут і духу не лишилося!..»

– Що, невже отак і сказав?! – Спартак не вірив власним вухам. – У вас же нога хвора, у вас температура… бронхіт із загрозою запалення легенів…

– Так і сказав, Спарику!.. У мене ондо свідок є.

Безхатько кивнув на закутаного ковдрою чоловіка, і той погойдав бровами на знак згоди.

– Повір вже мені, Спарику! Ти ж мене знаєш…

– Знаю, Назаре Амосовичу. Я вас знаю, та цей мерзотник не знає мене.

В голові вже сам собою склався приблизний тезовий план статті. Щоправда, бракувало деяких деталей… Ну, то нічого: змотатися на Печерськ в редакцію «ПіКу», взяти відповідного листа, по всій формі завіреного печаткою, – й нікуди вони не дінуться! Матеріал якийсь посунути – тоді новорічний «жахлик» про лікарню № 15 завтра ж піде на друк!.. Хоча б на шпальту… а втім, можна і на розворот, якщо постаратися.

Але попервах треба б Дунця заспокоїти – ондо як горопашного діда пропасниця б’є. Це від переляку чи через підвищену температуру?! Втім, байдуже… Головне – сволота-лікар!.. Отже, на вулицю з температурою?! Статистика у нього, бачте!.. Ну-ну.

– А втім, Назаре Амосовичу, не треба думати про всяких паскуд, – показово-радісним голосом мовив Спартак.

– Як же не треба, Спарику?! Він же мене!.. В мороз на вулицю!..

– А отак не треба. Ви краще згадайте, яку громадянську панахиду ми влаштували цього літа на могилі Лесі Українки! Пригадуєте?..

– О-о-о, так-так! Знатна була панахида.

Бомж явно зрадів спогадам, запосміхався, внутрішньо рослабився, припинив нервувати. Тоді вони, перериваючи один одного, почали повторно перебирати всі деталі того дійства в ознаменування 90-х роковин з дня смерті Лесі Українки: як Спартак за допомогою кольорового принтеру роздрукував на цупкому папері красиве запрошення народному хору з Черкас… як приїхали хористи… А ще прийшов чоловічий квартет «Явір»… і хто ще був на їхньому зібранні, хто які промови говорив… І як Дунець стояв струнко, тримаючи на плечі великий прапор України… І як наприкінці всі дякували йому за запрошення – але ніхто не знав, як його звуть!..

Ось саме на піку їхніх спогадів до палати вихором увірвався довготелесий лікар у сніжно-білому халаті. Й одразу ж несамовито загорлав на безхатька:

– Ага-а-а, то ти й досі тут?! Чого розлігся, падло немите?! Я що тобі наказав зробити, га?! Я кого запитую – тебе чи?..

Тут колючий погляд лікаря вперся у відвідувача:

– А хто це тут до нас завітав, скажіть на милість?!

Між тим, Спартак зрозумів, як треба діяти. Нещодавно в їхньому журналі була чудова стаття про східні єдиноборства. Зокрема, про айкідо. А у тієї боротьби цікава філософія: використати енергію супротивника для перемоги над ним! Отже, негідник у білому халаті нападає?! Чудово!..

Губи самі собою склалися в дурнувато-улесливу посмішку й вимовили:

– Здрас-с-сє-є-є!..

І легеньке кивання головою. І кліп-кліп очима.

– Ти хто такий?! – загорлав лікар на Спартака. – Хто ти такий, я кого запитую, га-а-а?! А нумо кажи!

– Я?..

– Головка від *уя! Звісно, ти-и-и! Ти шо, родич цьому? Як його?..

«Овва, він уже й матюкається!» – подумав Спартак. При цьому фальшива посмішка розпливлася аж до вух, а губи самі собою мовили:

– Ні-і-і… знаєте, я йому не родич…

«Зараз має бути запитання, ким я доводжуся Назарові Амосовичу», – подумав Спартак. І лікар аж заверещав несамовито:

– Як це не родич?! Як не родич?! А хто ти тоді йому?

– Ги-ги-и-и!.. – саме собою зірвалося з вуст. І знов кліп-кліп очима. Але далі Спартак зосереджено наморщив чоло й заходився обмацувати кишені, хоча насправді прекрасно знав, у якій з них лежить редакційне посвідчення. При цьому, немовби в пошуках підтримки, озирнувся ліворуч-праворуч. По обличчю безхатька було видно, що сердега геть нічого не розуміє. Той, хто лежав біля вікна, спостерігав за Спартаком з неприхованим презирством. Такий самий вираз обличчя бував у дяді Льоні, коли він цідив через губу: «Ти, племінничок мій, повний нездара й безвільна ганчірка».

Ну що ж, він витиснув із ситуації максимум – тепер контратака!..

– Та я так, знаєте… – мовив Спартак, продовжуючи обмацувати кишені. – Я йому не родич, а-а-а…

– Хто-о-о?

– Просто журналіст.

– Чого-чого?!

Лікар відсахнувся, його обличчя вкрилося червоними плямами. Ну що ж, він першим почав – та ще й при свідках…

– Я йому журналіст, ось я хто. А, до речі!..

Спартак дзвінко ляснув себе в чоло, потім енергійно кивнув, блискавичним жестом видобув з кишені редакційне посвідчення, викинув руку з ним вперед і відкарбував:

– Сивак Спартак Андрійович, редактор відділу «Тема» журналу «Політика і культура», або простіше – «ПіК». А він… – кивок на розгубленого безхатька, – це мій добрий знайомий, Назар Амосович Дунець. Ось я його провідати прийшов. Учора провідував, тепер от сьогодні.

Мабуть, Спартак вперше в житті побачив, як людина полотніє на очах. Справді, буквально за десять секунд колір обличчя лікаря мало чим відрізнявся від білизни його ж халата. Отака вона, магія редакційного посвідчення!.. Особливо якщо це посвідчення журналу «ПіК».

Ну, а тепер – розвинути успіх!..

– Отже, відвідав я вчора свого доброго знайомого Назара Амосовича Дунця, а там… ось на тому ліжку, знаєте напевно… – легкий кивок головою. – Отож там такий собі добродій лежав, знаєте… І так все скрикував, скрикував: «Ох-хо-хох!.. Ох-хо-хох!.. Ох-хо-хох!..»

Сховавши