"Грант" викликає Москву - Василь Іванович Ардамацький
— А що тобі до того? — вискалився той.
— Та от не знаю, в чому піти погуляти…
— На тому світі гулятимеш, — по-своєму відповів жартом тюремник і вирвав миску з рук Шрагіна.
Грюкнули металеві двері, брязнули засуви, і знову зсунулися мовчазні стіни. Так, надій ніяких! Як примусити себе не думати про це? Краще пригадувати. Ще раз пройти весь шлях, починаючи з того дня, коли він узнав, що поїде в це місто. І Шрагін примусив себе знову переживати поспішну подорож сюди і потім — кожний день життя й боротьби. Він знову жив і боровся разом із своїми товаришами…
На п’яту добу вранці до камери разом з тюремником зайшов Бульдог.
— Нічого не хочете сказати? — запитав він.
Шрагін не відповів. На обличчі Бульдога майнуло щось схоже на посмішку, і він швидко вийшов.
Бачачи, як тюремник нетерпляче переступає з ноги на ногу, Шрагін їв юшку навмисне повільно, розважливо заїдав хлібом.
— Кінчай сьорбати! — не витримав тюремник. — Тобі наїдатися ні до чого… — Він вирвав з рук Шрагіна миску й пішов, по дорозі вихлюпнувши в парашу рештки юшки.
Цього дня вдруге юшки не дали. А ввечері знову з’явився Бульдог. Він був помітно п’яний і, зайшовши в камеру, довго мовчки дивився на Шрагіна.
— Ну, червоний добродію, говоритимеш? — запитав він глухим голосом, яким завжди розмовляв під час катувань. — Ні? Ну й не треба. Ми самі допоможемо тобі мовчати. Твій трамвай прийшов на кінцеву станцію. Розумієш? Там повороту назад нема… — Він покрутив пальцем перед обличчям Шрагіна. — Там тупик… кінець… Розумієш?
Видно було, що ця розмова тішила гестапівця, весь вигляд, очі, інтонація відбивали його торжество над розумом, волею і навіть над суворою чоловічою красою Шрагіна. Розширене і обважніле донизу обличчя ката вкрилося рожевими плямами.
Шрагін мовчав і з ненавистю дивився йому прямо в лице. Бульдог, почекавши, запитав:
— Значить, мовчиш, як небіжчик? Вважай, що це так і є… — Він помахав рукою, пробурмотів п’яно: «Я ще не прощаюсь», і пішов…
У першу мить від цієї думки Шрагін розгубився, вірніше, вона просто опанувала всією його свідомістю, не викликавши, проте, ні страху, ні навіть засмучення, — адже він і раніше був готовий до цього. Та одне — думати про це взагалі, не знаючи, коли це буде, і, природно, ще сподіваючись у глибині душі… Позавчора, наприклад, коли на місто налетіла радянська авіація і бомби почали падати так близько, що із стелі його камери посипалася штукатурка, надія враз стала дуже реальною. А тепер Шрагін знав, це буде сьогодні, зараз…
Строк життя вимірювався годинами, а може, навіть хвилинами. До цього звикнути, мабуть, не можна. Зусиллям усієї своєї волі Шрагін намагався змусити себе спокійно і логічно думати про це і про все, що з цим зв’язано, та не встигав зосередитися на одній думці, як уже непідвладна йому сила штовхала його свідомість до чогось іншого.
«…Ольга і Мишко не пропадуть, про них потурбуються. Скільки ж це Мишкові тепер? Я виїздив — йому було рівно місяць, а тепер… Стривай, скільки ж?..»
«…Я можу звинувачувати себе в одному — що зробив менше, ніж міг… Були помилки… Наприклад… А, що тепер думати — їх уже не виправиш…»
«…Все-таки Дем’янов і Величко діють, бореться підпілля, і те, що я вибуваю з строю, просто ще одна втрата…»
«…Зараз на війні… і от саме в цю мить гинуть солдати, які йдуть уперед, на ворога… Я теж ішов уперед… Я — з тими солдатами, котрі зараз гинуть, і не слід перебільшувати значення моєї смерті… Вона, до речі, могла прийти значно раніше… коли зроблено було менше… А буває й так: солдат тільки сьогодні прибув на фронт, і сьогодні товариші його ховають…»
«…Ользі буде важко… А потім виросте Мишко…»
«…Мене одного чи всіх? Якщо Григоренка теж, то коли б він не зірвався…»
«…Чи знайдуть коли-небудь наші могили? Знайдуть, знайдуть… Напевно потрапить до рук наших товаришів якась сволота, котра знатиме, як з нами все тут… Вони повинні заплатити…»
«Як це казав тоді вчитель на кладовищі?.. Гарні такі і дуже точні слова… Покалічили, сволота, пам’ять…»
«…Головне, що ми вистояли, коли було найважче… і нам, і всьому народові… Тоді було важливо, щоб вистояла ще хоч одна людина… І ми вистояли… І діяли як могли. Усе місто свідок цьому… Чи приїде коли-небудь у це місто Ольга і Мишко?..»
«…Якщо і Григоренко — теж, то як він триматиметься — боюсь… Умерти треба, як в бою, як в атаці — грудьми вперед, не заплющуючи очей… І наша смерть повинна бути страшною ворогові, а не нам… Так… Саме так…»
«Коли б страчували прилюдно, перед народом, то я б їм влаштував шум… Та вже ніч… Вони зроблять у темряві, без зайвих очей і вух…»
Так уривчасто і безладно думав Шрагін, і в цей час його до краю напружений слух ловив кожний звук там, за металевими дверима. Та жодного звуку не було чути — мертва тиша.
До страти давно все було готове. Запізнювався Релінк, який хетів особисто бути присутнім під час розстрілу. Бульдог, зарядившись удень горілкою, до вечора вже протверезився, і в нього страшенно боліла голова. Простягнувши ноги, він сидів на дивані в кабінеті начальника тюрми Гроссвальда…
Бульдог і два солдати зайшли до камери Шрагіна незабаром опісля півночі. Бульдог подав знак — солдати накинулися на Шрагіна і зв’язали йому за спиною руки.
— Виходь, червоний добродію!
У коридорі Шрагін побачив Назарова і Григоренка, що стояли біля своїх камер. Проходячи повз них, він пильно глянув на їхні обличчя: Назаров був збуджений, він, здається, навіть не впізнав Шрагіна, а
