Твори в п'яти томах. Том 2 - Роберт Льюїс Стівенсон
Отак розмірковуючи над моїми пригодами, він дивився на мене з такою добротою і прихильністю, що я ледве міг приховати своє задоволення. Я дуже довго блукав у країні диких безправних верховинців і спав у горах просто неба, а тому насилу вірив, що знову сиджу в чистому, покритому дахом будинку й по-дружньому розмовляю з пристойно одягненим джентльменом. Згадавши про одяг, я кинув погляд на своє брудне лахміття, і мені знову стало соромно. Та нотар помітив це і зрозумів мене. Він устав, гукнув, щоб поставили ще один куверт, бо містер Балфор залишається обідати, і повів мене до спальні на другому поверсі. Там він поставив переді мною воду, дав мило й гребінець, дістав одяг, що належав його синові, і з відповідними побажаннями вийшов з кімнати.
Розділ XXVIII
Я ЙДУ ШУКАТИ СВОЮ СПАДЩИНУ
Перевдягшись і глянувши в люстро, я з радістю побачив, що жебрак відійшов у далеке минуле, а Девід Балфор воскрес. Та все-таки я якось соромився цієї зміни, а особливо позиченого одягу. Коли я скінчив свій туалет, містер Ренкейлор зустрів мене на сходах, поздоровив з новим становищем і знову повів до свого кабінету.
— Сідайте, містере Балфор, — показав він на стілець. — Тепер, коли ви стали трохи більше схожим на самого себе, я подивлюсь, чи не зможу сказати вам що-небудь нове. Вас, напевне, цікавлять взаємини між вашим батьком і дядьком. Це й справді дивовижна історія, яку мені не зовсім зручно пояснювати вам. Бо, — додав він у замішанні, — причиною всього є кохання.
— Відверто кажучи, — зауважив я, — це уявлення ніяк не в'яжеться з моїм дядьком.
— Але ж ваш дядько, містере Девіде, не завжди був старий, — відказав правник, — і, хоч це, мабуть, здивує вас іще дужче, не завжди був такий бридкий. Він був гарний і елегантний, люди виглядали з дверей, коли він проїжджав на баскому коні. Я теж часто проводжав його поглядом і, зізнаюся щиро, не без заздрощів, бо сам я був негарний із себе, як і мій батько, а в ті часи це мало велику вагу. Odi te, qui bellus es, Sabelle[84].
— Просто не віриться, — кинув я.
— Ще б пак, молодість завжди так дивиться на старість. Та це ще не все: ваш дядько був розумний і міг стати великою людиною. У тисяча сімсот п'ятнадцятому році він не придумав нічого розумнішого, як приєднатися до повстанців, але ваш батько вирушив за ним, знайшов його десь у рові, привіз назад multum gementem[85] на потіху всьому графству. І ось, majora canamus[86]: обидва юнаки покохали одну дівчину. Загальний улюбленець випещений містер Ебінізер не мав жодного сумніву в перемозі, а коли зрозумів свою помилку, то зовсім утратив розум. Усі навколишні жителі знали про це. Він то лежав хворий удома, оточений домашніми, що безпорадно стояли біля його ліжка, то вештався по шинках, розповідаючи про свою лиху долю кому попало. Ваш батько, містере Девіде, був добрий чоловік, але м'якосердий, надто м'якосердий; він сприйняв усі ці дурниці наповажне і — подумати лишень! — відмовився від дівчини. Та вона виявилася не дурна, — ви, певно, від неї успадкували допитливий розум, — і не погодилася з тим, щоб її перекидали, як м'яч, з рук у руки. Обидва благали її на колінах; врешті все скінчилося тим, що вона обом показала на двері. Це сталося в серпні. Пам'ятаю, того року я саме повернувся з коледжу. Сцена, мабуть, була надзвичайно кумедною.
Мені й самому вся ця історія здалася досить безглуздою, але я не міг забути, що до неї був причетний мій батько.
— Одначе, сер, тут було, безперечно, дещо й трагічне? — промовив я.
— О ні, сер, нічого такого, — відказав правник. — Адже в трагедії неодмінно має бути поважна причина для конфлікту, щось dignus vindice nodus[87], а в цій справі зав'язкою була примха розбещеного молодого бевзя, якого слід було просто міцніше зв'язати. Але ваш батько думав інакше, і справа скінчилася тим, що після багатьох поступок з його боку і всіляких виявів плаксивого сентиментального егоїзму з боку вашого дядька вони кінець кінцем уклали щось подібне до угоди, висліди якої вам довелося недавно відчути на своїй шкурі. Один з братів узяв дівчину, а другий — маєток. Нині дуже багато говорять про милосердя та великодушність, але я завжди дотримувався думки, що в таких спірних питаннях найкращих наслідків можна досягти, тільки порадившись із адвокатом і взявши все, що дозволяє закон. У кожному разі це донкіхотство вашого батька, несправедливе саме по собі, спричинилося до ще більших несправедливостей. Ваші батько й мати жили й померли бідняками, вас виховали в убозтві; а чого лишень не довелось витерпіти орендарям Шооза! Я міг би ще додати, що пережив за цей час сам містер Ебінізер, але мені байдуже до нього.
— Найдивніше тут те, — сказав я, — що вдача людини могла так змінитися.
— Що правда, то правда, — погодився містер Ренкейлор. — Але я не бачу тут нічого дивного. Не міг же він не зрозуміти, що відіграв досить негарну роль. Ті, хто знав цю історію, відцурались містера Ебінізера, а ті, хто не знав її, побачивши, що один брат зник, а другий заволодів маєтком, зняли галас про вбивство; тому всі намагались уникати його. Угода дала йому тільки гроші, отож він і став найбільше думати про гроші. Він був себелюбцем замолоду і лишився ним на все життя. Ви самі бачили, на що
