Горить свіча - Володимир Кирилович Малик
— Чому?
— Бачте, їх у Батия, як я пересвідчився, всього один з десяти. Решта — то збірні дружини підкорених народів і племен. Їх силоміць узяли до війська і змушують іти попереду.
— Але ж вони можуть не йти?
— Такого не буває, бо над усіма тяжіє закон Чінгісхана — якщо один з десятка кинувся вперед, за ним повинні йти у бій інші! А хто не пішов, тому тут же відрубують голову! Якщо десятника ворог візьме в полон, а підлеглі не визволять його, тоді всіх їх теж очікує смерть! Якщо ж під час бою хтось один із десятка без наказу відступить або кинеться тікати, всьому десяткові ламають хребет! Страх перед жорстокою розправою змушує їх слідкувати один за одним і безвідмовно виконувати накази старших. Той же страх змушує їх лізти у вогонь і в пекло — і перемагати! Та ще — прагнення здобичі, бо під час походу живуть вони виключно тим, що захоплюють у переможених.
— Отже, втрат вони зазнають… — підсумував Дмитро. — І немалих! Тож, треба думати, що коли-небудь настане час, коли йти далі Батий не зможе… Скільки ж воїнів у нього?
— Хто те знає! Хіба що сам Батий… Та й збирається воно докупи лише тоді, коли, виставивши перед своєю золотою юртою чорне знамено війни, Батий сам виступає в похід. Такий великий похід відбувся позаторік на Заліську Русь — джихангір, кажуть, вів тоді з собою дванадцять туменів, але частіше він посилає царевичів — своїх рідних та двоюрідних братів — і дає їм один або два, рідше три тумени.
— Скільки ж зараз війська у Менгу?
— Коли йшов на Чернігів, то мав два тумени. А зараз, може, трохи більше половини залишилося. Частина воїнів загинула у битві з Мстиславом Глібовичем під Черніговом, багато полягло під час взяття самого міста, немало розгубилося по всій Сіверській землі. Ще більше було поранених, яких разом із здобиччю та полоненими було відправлено в Орду під наглядом сторожі.
Дмитро підвів очі на синів.
— Чуєте? Їх зовсім небагато… А Чернігів усе ж упав! Чому? Мабуть, річ не в тім, що їх багато, а в тім, що нас кожного разу виявляється при зустрічі з ними менше, ніж їх. Ось де наша біда! У нас усяк за себе: Рязань сама оборонялась, Володимир теж сам. А візьміть Торжок, Козельськ, Переяслав, Чернігів, Путивль — усі покладалися тільки на власні сили. Поки князі воювали один з одним, то в цьому був смисл, бо нападаючих було не більше за тих, що оборонялися. Тепер — зовсім інше. У Батия в п'ять, у десять разів більше війська, ніж у будь-якого нашого князя, — ось він і громить нас поодинці. Жодного разу наші князі не стягнули сили в один кулак та не вдарили Батия так міцно, щоб йому не захотілося більше потикатися до нас, щоб покотився він назад, до Волги та Хвалинського моря. Отож і виходить, що не він нас перемагає, а ми самі себе губимо.
— Невже і нас не обмине ця біда? — спитав Микола.
— Те ж саме чекає і нас. Київ залишився сам, і ніхто не допоможе йому. Не приведе сюди дружин ні князь смоленський, ні галицький, ні волинський. Розпалася Русь, розлетілася в різні боки, як розв'язаний куль соломи на вітрі, і ніяка сила вже не збере її докупи! О Господи! Що сталося з нами! Що сталося!
Дмитро заплющив очі і приклав руку до чола, ніби йому враз стало недобре. Бояриня Анастасія кинулась до нього.
— Дмитрику, ну що ж це ти? Ти ж казав, що Менгу не зуміє взяти Києва, що йому не по зубах він! А тепер… Невже ти гадаєш, що Менгу переможе нас?
Дмитро важко підвів голову, відкинув назад довгі пасма темно-русого волосся, зітхнув:
— Менгу не візьме! Але що буде, коли сюди прийде Батий?
— Не думай про це. Адже у нас є князь Михайло — хай він думає. А ми будемо довечерювати.
Боярин знову взяв ложку — дістав шмат гусятини з кашею.
— А й справді, давайте довечерювати та відпочивати, бо хтозна, що готує нам наступний ранок.
6
Прокинувся Добриня від грюкоту в двері. “Заспав”, — подумав з досадою, схоплюючись з ліжка і швидко одягаючись.
Грюкіт розлігся ще дужчий. Одночасно почувся голос:
— Боярине! Боярине, вставай! Швидше!
У Добрині обірвалося серце. Менгу оточує Київ! На ходу застібаючи кожуха, він вийшов у сіни. Там уже стояв зі свічкою в руках боярин Дмитро і відчиняв двері. Від притоку морозяного повітря свічка заблимала, в її мерехтливому світлі вималювалася вкрита інеєм висока постать у кожусі та волохатій шапці. То був двірський Никодим.
— Що сталося? Татари? Чи горимо? — з тривогою в голосі спитав Дмитро.
— Ні, боярине, і не татари, і не горимо, — спроквола відповів двірський. — Нарочний від князя… Жде тебе біля воріт.
— Треба їхати з ним? Так рано? Ніч же! І чому?
— Князь виїздить із Києва!
Дмитро охнув. Це була приголомшлива новина.
— Як виїздить? Куди?..
— Залишає Київ… Велів тобі негайно прибути.
— Як же так? У таку хвилину, коли татари під містом!
В сінях з'явилися Микола та Степан, заспані, у довгих білих сорочках.
— Що тут? Хто грюкав?
— Одягайтеся хутко — поїдемо до князя! — кинув їм Дмитро, а Никодимові звелів сідлати трьох коней.
— Дозволь і мені з тобою, боярине, — обізвався Добриня.
Дмитро погодився.
— Іди з Никодимом — допоможеш осідлати коней. І швидше!
Невдовзі четверо верхівців виїхали з воріт і разом з княжим нарочним поскакали до Володимирового города.
Там, на майдані, між князівськими хоромами і Десятинною церквою, при світлі смолоскипів лаштувалася в дорогу кінна князівська дружина. Попереду стояло кілька закритих саней з домочадцями князя — княгинею Оленою, дочками та онуками. З хоромів виносили клунки з припасами. Князь, одягнутий по-дорожньому в чорний кожух з широким коміром та взутий у биті валянки, стояв у товаристві боярина Федора та духівника Івана і тихо розмовляв з ними.
Дмитро сплигнув з коня — віддав поводи Добрині.
— Доброго ранку, княже. Що сталося?
Михайло Всеволодович обняв тисяцького за плечі.
— Дмитре, я покликав тебе, щоб повідомити про свій від'їзд і попрощатися. Я вирішив залишити Київ…
— Залишити Київ? З дружиною? Як же можна! В такий час! — не втримався від вигуку Дмитро.
— От саме тому, що такий час, — князь з притиском вимовив слово “такий”, — я і від'їжджаю. Ти спитаєш — чому? Відповім. Вранці довкола Києва стане Менгу, а в мене дружини — жменька одна. Навіть півтисячі не набереться. Як
