Пірат - Гарольд Роббінс

Двері відчинилися, і на порозі постала дівчина. Оливкова шкіра, темні очі і довге чорне волосся здавалися несумісними з її сучасними потертими джинсами та сорочкою «сан тропез».

— Зустріч завершилася? — спитала вона.

Він кивнув.

— Може, вип'єш чогось холодного?

— А кока у вас є?

— Авжеж,— відповів він, пішов до кухні і приніс з холодильника кока-колу. Налив у склянку і подав їй.

Вона жадібно випила.

— Коли ми вилітаємо? — спитала вона.

— У нас зарезервовані місця на рейс до Бейрута на завтра,— відповів він.— Та може бути затримка.

Вона питально подивилася на нього. Він витримав її здивований погляд.

— Сьогодні я зустрічаюся з твоїм батьком.

В її очах відбився переляк.

— Ти мене не викажеш? — вона поставила склянку.— Мені пообіцяли, що він нічого не знатиме. В іншому разі я б не втекла зі школи у Швейцарії.

— Та йдеться зовсім не про тебе,— запевнив він.— Твій батько нічого не підозрює. Нам треба заладнати з ним деякі справи.

— А які справи? — в її голосі забриніла підозра.

— Твій батько оперує багатьма нашими вкладами. У нього є entree[6] до таких сфер, куди ми, з тих чи інших причин, проникнути не можемо. Він також може закупити сировину та materiel[7], які не можемо ми.

— Він знає, що це для справи?

— Так.

На її обличчі з'явився дивний вираз.

— Він наш прихильник,— швидко додав Алі.

— Я не довіряю йому! — скрикнула вона.— Мій батько прихильний лише до грошей та влади. Страждання людей і справедливість для нього нічого не важать.

— Твій батько — араб,— сказав він сухо.

Вона пропекла його поглядом.

— Ні! Він більше білий, аніж араб. Інакше він би не розлучився з моєю матір'ю і не одружився б з тією жінкою. І те ж саме з його бізнесом. Скільки часу він проводить зі своїм власним народом, на своїй власній землі? Два тижні за цілий рік? Мене не здивує, коли я дізнаюся, що він торгує з ізраїльтянами. На Заході у нього є багато друзів із євреїв.

— Твій батько по-своєму зробив багато для нашої справи.— Алі усвідомив, що він захищає чоловіка, якого ніколи не бачив.— Наша битва не може бути виграна лише одними вояками.

— Наша битва буде виграна тими, хто готовий пролити кров і віддати своє життя, а не такими людьми, як мій батько, чиї інтереси обмежуються тільки зисками, які він може отримати.— Вона сердито шугнула до спальні і хряпнула за собою дверима.

Він постукав у двері.

— Лейло,— сказав лагідно.— Хочеш, я замовлю обід?

— Забирайся геть,— долинув з-за дверей її приглушений голос.— Залиш мене одну. Я не голодна! — Крізь дерев'яні панелі почулося її приглушене схлипування.

Хвилину він постояв в нерішучості, потім пішов до своєї спальні одягатися на обід. У молодих в голові одні ідеали. Для них все або чорне, або біле, і ніяких відтінків у проміжку. Це і добре, і погано.

Та виносити вироки — це не його справа. Щоб зробити якесь діло, потрібні не тільки ідеали. Молодим і не в здогад, що для того, аби щось діялося, потрібні гроші. За гроші купуються їхні уніформи, їхні харчі, постачаються гвинтівки та інша зброя, а також проводиться вишкіл. Сучасна війна, навіть партизанська війна,— дуже дорога. І саме тому вони доклали стільки зусиль, щоб привернути її на свій бік.

Вони використали її невдоволення своїм батьком і зрештою довели її до такого стану, що вона ладна була стати федаїном не тільки душею, а й тілом. І не тільки для того, щоб поповнити нею лави бійців. Багато інших дівчат здатні були їх поповнити.

Та в жодної з них не було такого батька, який би був одним із найбагатших людей у світі. Мимоволі з його вуст зірвалося зітхання. Післязавтра вона вже буде в учбовому таборі, в горах Лівану. От коли вона буде там, повністю в їхніх руках, можливо, Аль Фей прихильніше поставиться до деяких планів, які він уже відхилив. Вона буде кращим знаряддям, аніж пістолет, приставлений до його скроні.

— Сполучені Штати на ваше замовлення, містере Керрідж,— повідомила по-англійському телефоністка готелю.

— Дякую,— сказав Дік. У слухавці запікало, заклацало, потім почувся голос.— Алло,— озвався Дік.

Знову заклацало, потім задзижчало.

— Алло! Алло! — прокричав він. Раптом на лінії стало тихо, і він почув голос своєї дружини. Алло, Марджері? — прокричав він.

— Це ти, Річарде? — в голосі чувся сумнів.

— Звичайно ж, це я — Річард,— чомусь роздратовано відрубав він.— А ти чекала когось іншого?

— Твій голос такий далекий,— сказала вона.

— А я і є далеко,— сказав він.— Зараз я в Каннах.

— Що ти там робиш? — спитала вона.— Я гадала, що ти працюєш.

— Господи, Марджері, авжеж я працюю. Я ж казав тобі, що шеф планує провести вихідні тут,