Флешка-2GB - Юрій Романович Іздрик
а то і по п'ять, і по сім, і цвітуть непогасно
мечі в них і крила, й тебе визволяють з діри…
Та в компанії, звісно, веселіше. За компанію і жид… А тут ще й Прокуратор В.Н. виявив, що подорожі в інферно можуть бути комфортніші, якщо туди мандрувати «Крайслером Імперіалом». А тут ще й Підскарбій О.І. вигулькнув зі своїм пубертатним пеклом піонерських таборів. І закрутилося…
Про оце «закрутилося» написано вже стоси. Не повторюватимуся. Або повторюся іншим разом. А зараз лише спробую нашвидкуруч простежити, як вправно видобувався поет А. з цієї круговерті у власній прозі.
Тут мушу розкрити одну приятельську таємницю. Я завше заздрив поетові А. через те, що серед незліченної кількості своїх талантів і обдарувань він має ще й неперевершену здатність гідно виходити з найскрутніших, найнеприємніших ситуацій. Іноді йому допомагає досвід і знання життєвих реалій, іноді — артистизм і акторські здібності, іноді — здоровий пофігізм і неперевершене, мабуть, виплекане радянською армією, вміння «шлангувати» («шлангу вати» — вкотре виправляє мене білґейт(с)). Оте шлангування найчастіше й виручало поета А. в його геєнних відрядженнях.
Дияволіада «Рекреацій», як може видатися, всуціль іграшкова, театральна, бубабістська. Карнавальна ніч на Віллі з грифонами цілком пасує для трешевої екранізації в тарантінівському стилі. І фінальний військовий переворот виявляється ярмарковою інсценізацією посереднього режисера. І всі горрори можна потрактувати як алкогольні марення нетверезих поетів. Однак справжнім дияволом «Рекреацій» є не доктор Попель, як заведено вважати, а білявий Білинкевич — комсомольський мажор, літературний нишпорка, найнесимпатичніший із персонажів. А справжнім пеклом, на мою думку, — остобісіла совдепімперська дійсність, із якої так нестримно намагаються виборсатися герої «Рекреацій», і з якої так уперто шукала виходу вся тодішня молода література. І поетові А. це вдалося одному з перших. Ні, не так: тобі вдалося, Юрку! — «…і ти знав, що треба хреститися, але не знав як, і ти закричав, Юрку, і таки звівся на ноги, і продерся, немов крізь вату, липку і криваву, крізь це повітря […] і ти стрибнув униз, Юрку, у прірву, що зветься травневою ніччю, і ти падав донизу мільйон років, перетривавши вся цивілізації і катастрофи, всі ери […] ти підвівся і глянув ще раз на Віллу з грифонами, і побіг садом, і перелетів огорожу, а над усім витьохкував свою пристрасть невидимий чортопільський соловей…»
Диявол «Московіади» теж ховається не в підземеллях московського метро. Фінал книги — це вже метафора, так звана поетизація: диявол «Московіади» також належить до компетентних органів і призначає поетові Отто фон Ф. (сиріч, поетові А.)зустріч десь на задвірках фірми «Меблі», подалі від людських — і читацьких, і літературознавчих — очей. І обіцяє він не безсмертя, а «якісь фантастично солодкі перспективи», і договір із цим дияволом вимагає не автографа кров'ю, а згоди на колаборацію — себто гіпотетична кров на підписі мала би бути не твоя, а твоїх колег. Поет А., звично шлангуючи, якось виборсується з халепи, а поет Отто фон Ф., ритуально втопивши в каналізації ритулізованого дідька («худорлявий південний тип, років на шістдесят, костюм сидить бездоганно, краватка з лискучою брошкою, золотий зуб, засмагле обличчя») — звичний для нього літературний прийом — і розстрілявши всю інфернальну наволоч, виїжджає/вилітає на/в Україну, «Ірванцю назустріч, Неборакові».
У «Перверзії» Янус Марія Різенбокк уже не мусить належати до таємної поліції, принаймні до котроїсь із відомих таємних поліцій. Цей викидень глобалізованого світу уособлює універсального Сатану-для-всіх, він є Князем усієї Таємної Поліції, Володарем Мух, Цитрин і Вартових Веж. У цьому світі Білинкевичі працюють менеджерами середньої руки, а «худорляві південні типи» перевтілюються в біржевих маклерів. Тут усе не так просто. Тут немає «ми» і «вони», тут кожен за себе, і давнішня опозиція Совкові видається простою й зрозумілою, як дитяча складанка. Стах Перфецький, потрапляючи в цей світ, спокушається непролазними хащами конференційних джунглів, з усіма їх лексичними й стилістичними розкошами (чого варті лише імена — Леонардо ді Хатавесела, Леонардо ді Казаллеґра, Альборак Джабраїлі, Лайза Шейла Шалайзер, Цуцу Мавропуле, Амеріґо Даппертутто!), і закономірно розплачується за це власне перверзією — одночасним зляганням з інкубом-суккубом, із самим Дияволом себто. Угода зайва. Підпис кров'ю не потрібен. Перфецький у невилазній халепі.
Поет А., за браком іншого виходу, вперше намагається вбити свого протагоніста. Однак робить це максимально театралізовано, завуальовано й неочевидно. Це знову радше ритуальне заклання — черговий виверт професійного шлангіста (комп'ютере! навіть не потикайся зі своїм «штангістом»). Герой «Перверзії» просто зникає, і багатоликий Янус Марія Різенбокк, вкотре залишившись з нічим, мусить очікувати наступного сюжету. А те, що Перфецький живий, доводить бодай же незліченна кількість базованих на цьому імені юзернеймів віртуалу.
За браком місця я навіть не намагатимусь аналізувати еволюцію стосунків поет — диявол у «Дванадцяти обручах». Констатую лише, що цього разу поет А. змушений був, як то кажуть, «без обіняків» віддати нечистому цілком реальну жертву. Нею став Богу-духа-винен Карл Йозеф Цумбруннен, забитий випадковими посланцями пекла десь у міфічній карпатській забігайлівці. За що саме була ця плата, поет А., можливо, колись розповість.
Як розповість і про своє постійне протистояння із силами зла, протистояння, що все ще триває, протистояння, що переросло у війну не на життя, а на смерть — чим інакше пояснити, що заради найновішої своєї книги поетові А. довелося вивести смерть уже за межі роману. Таємничий німецький журналіст Еґон Альт, якого критики наввипередки нарекли Alter Ego автора, гине в автомобільній катастрофі. Це поки що черговий розіграш, ритуал, довколалітературне карнавальне дійство. Але воно вже вийшло з простору художнього твору. Воно стало фактом майже реальності, майже буття. Що криється за цим? Ось у чому, як на мене, справжня таємниця «Таємниці»!
А втім, мені найвищий час закінчувати. Розгромлені критики втішно потирають руки. А я шукаю бодай на кінець чогось такого ж переконливого, як остання літера абетки. Абетку я знаходжу серед текстів поета А. Перша літера цієї абетки, як і у всіх звичайних людей, — А. Зате остання — Z. У гаслі «Z» читаю: «Цьому текстові не вистачає трохи надії — то ось вона. Продовжуючи мові її тимчасове існування, доктор Бенн дійшов висновку, що в майбутньому про нього судитимуть лише за тим, що він сказав. Його «що», безумовно, містить у собі «як». Його «як», безумовно, є красивим, голосним і сильним. Невисловленого просто не існує, стверджує доктор Бенн. Таким чином він урешті сформулював свою відповідь Хаосові і зверхньо відвернувся від нього».
Безумовно, замість слів «доктор Бенн» має бути «поет Юрій Андрухович».
