Флешка-2GB - Юрій Романович Іздрик

У тайванському шпиталі успішно розділили сіамців Горобчука й Коробчука. Стронґовський проколов третє око. Карпа вийшла заміж. Забужко вийшла в тираж. З'явилися ґламурИ, дискурсА і преса, жовта-жовта, як неозорі поля Батьківщини, звідкіля колишні доярки, дослідивши нездоровий вітчизняний секс, подалися довчати його в європИ, без усяких на те стипендій і причин, а просто так — заради спортивного інтересу, посіяного колись у сакраментально-жовтих полях нерозважною Оксаною, натомість на полях Жовтих сторінок України тимчасом продовжували жирувати літкритики, розжирілі не через те, що перемогли, а тому, що перехід із дискурсів на ґламурА дозволив урешті-решт облишити безнадійні спроби відділити авторів від їхніх альтер-еґів, забути деридів із лаканами та рештою неляканих французьких ідіотів, закинути ґендерні студії, облишити постфемінізм, постпофігізм і пОстити в ЖЖ (сиріч, у жовтих журналах) сенсаційні новини про суми гонорарів та літературних премій, житлову площу підозрюваних у геніальності й претендентів на Нобеля (додаючи щось на кшталт старозавітньої перестороги «Но, бля!»). З'явився й президент жовтогарячого відтінку. І замість пригріти коло себе відданих оберегів і берегинь національної культури, що, нікуди не їздивши, і світів не звідавши, і ґрантів не скуштувавши, Батьківщину не зрадили, почав оточувати себе особами підозрілими, легковажними, а то й просто злочинними. Я, скажімо, призначення відвертого літературного хулігана Позаяка на посаду спічрайтера можу пояснити собі хіба тим, що ґарант уже давно облюбував на випадок прощання з народом славнозвісну Позаякову «Думу про слоника». Уявіть лише, як, складаючи повноваження, президент гірко констатуватиме:

Слоника замучили кляті москалі.

Похилився слоник хоботом к землі.

Прощавай же, Україно, прощавай мій любий крає,

Безневинно молоденький слоник погибає! Гей-гей!

Втім, я не про це. Не про президента. І не про слоника. І не про геїв, гай-гай. І не про критиків. І не про «Критику». І навіть не про кур'єрів Кривбасу. І напевно не про «Четвер». Я про своє, про сокровенне.

Оце не так давно був я у пеклі.

І було мені там, згідно із пророцтвами Михаїла Афанасійовича, видіння.

І було у видінні одкровення, реґіонального, щоправда, характеру.

І носився я з тим одкровенням, як дурень із писаною торбою, і розповідав кожному зустрічному. І навіть на виході з пекла розповідав. І на вулицях.

І тоді зійшло на мене одкровення друге. Ще локальніше. І сказано було, щоб не патякав я зайвого, а зібрався з розумом і все записав. І письмо моє має бути про поета. Про цілком конкретного, реального поета. І про його прозу. Теж цілком реальну. І називатися все це мусить «Поет і його проза». А про критику — ні слова. Вона тут ні до чого. Та й усе, що можна, про неї вже сказано. В першому, здається, абзаці.

А про поета і його прозу — читайте наступного (див. частину другу) разу.

А якщо пекло знову забере мене, Стронґовський напише про це в своєму ЖЖ. Принаймні ЖЖ ж жжитиме, нє?

Частина друга

Отож, як говорилося (див. частину першу), був я нещодавно в пеклі, і було мені там видіння, і було у видінні одкровення реґіональне. І носився я з тим одкровенням, як дурень із писаною торбою, і розповідав кожному зустрічному. і навіть на виході з пекла розповідав. І на вулицях. І тоді зійшло на мене одкровення друге. Ще локальніше. І сказано було, щоб не патякав я зайвого, а зібрався з розумом і все записав. І письмо моє має бути про поета. Про цілком конкретного, реального поета. І про його прозу. Теж цілком реальну. І називатися все це мусить «Поет і його проза». А про критику — ні слова.

Із критикою мене, що називається, «понесло». І навіть терапевт-початківець догледить у тому посліді не так стурбованість станом вітчизняного літературознавства, як сліди дитячих травм і дебютантських комплексів. Однак мене й справді дивує, що навіть найпритомніші з критиків («найприємніші» — виправляє мене комп'ютер) — ті, що вправно конструюють дискурси й мурують парадигми, згодом уже неспроможні видобутися з-за мурів тих парадигм, довічно замикаючись у тісних камерах непереконливих понять. Навіть найпронозливіші з них («на прогноз лівіші» — виправляє мене комп'ютер) — ті, хто першими відчувають, звідки віятиме вітер майбутньої словесності, й завбачливо купують неподалік ділянки для своїх термінологічних вітряків, навіть вони не розуміють, що згадані вітри «віють лише в межах цієї ідіоми» (цитую В.П.).

Але ж література не анатомічна жаба! Коли пощастить, вона — і драйв, і кайф, і гра, і таємниця («Таємниця» — виправляє мене комп'ютер), тож не конче порпатися в ній, як порпаються патологоанатоми в кишках у мертвяків. Можна й собі відважитися на гру, експеримент (слово «творчість» не вживаю свідомо, остерігаючись гніву електронного редактора). Навіть випробувані, але призабуті рецепти іноді бувають помічними.

От, скажімо, в позаминулих століттях до будь-яких мистецтв часто підходили з міркою «геній і лиходійство», а найпопулярнішою темою довколамистецьких студій був сюжет про художника, що за безсмертя власних творів продає душу дияволу. Сюжет цей справді не лише класичний, але й вічний, а отже, завжди актуальний. Бо дискурси відійдуть, а душа залишиться. Бо парадигми розсипляться на порох, а дідько й далі спокушатиме.

Спробуймо ж і ми в рамках розмови про поета і його прозу поміркувати на тему поета і його приватного сатани. Власне кажучи, навіть ця розвідка могла би називатися ефектніше. Скажімо, «Поет і Люципер», «Поет і Басаврюк» або «Поет і Ацький Сотона». Та забагато честі нечистому. І замало — поетові. А я ж бо обіцяв про поета. Про цілком конкретного поета. Про поета А.

Поет А., як відомо, не перестаючи бути поетом, починав бути прозаїком у ті часи, коли ще існувало легендарно-карнавальне Бу-Ба-Бу. Карнавал, бурлеск, мандрівні театри і клоунада (на майдані коло церкви, тобто дослівно, «в тіні собору») завжди вважалися небезпечним заграванням із потойбіччям. Звісно, стосунки з інфернальним — справа глибоко інтимна і, як то кажуть, «інді». І поет А., як кожен справжній Орфей, уже мав власний досвід подорожі в пекло і способи видобуватися звідти. Згадаймо хоча би славнозвісне «індійське»:

…знаходиш цей отвір, ступаєш у сморід і морок

і йдеш над вогнем. І хитаються ветхі мости,

і хто його знає — чорти, і хорти, і хвости.

Хрести себе, знай ненастанно — сто сорок по сорок

разів. Ця виправа для тебе воєнна,

за піхви меча і за лікті хапає геєнна,

за поли плаща, і за плечі, і чуєш: «Плати!»

Гей, ви, там на небі, поглухли?! Святі з висоти

Втручаються рідко в перебіг подій, але вчасно.

Ангели