Теорія українського кохання - Микола Володимирович Томенко

своїй повісті «Варвари». Головний герой Кунцевич, теоретик і практик концепції «вільної любові», так пояснює її суть: «…В цьому нашому святому коханні інстинкт, половий інстинкт — усе!… Однаково, чи в чоловіка, чи в звіра. Тільки я, як культурний чоловік, вільний од усяких стародавніх і новітніх традицій, одрізняюсь од звіра тим, що його полове життя служить тільки цілям заплоду й має своєю метою продовження роду, а в мене він являється способом украсити своє життя, додати йому найбільшої, найгострішої насолоди. У звіра це тільки інстинкт, а в мене складний психічний процес. У нього це простий рефлекторний акт, а в мене — «сознательное ощущение». І чим я більше «сознаю» його, тим я більше помічаю в нім відтінків, і тим він більше дає мені осолоди, утіхи, щастя…» 5

Або в іншому місці головний герой навчає свою студентку: «Мені пригадується зараз одне місце з Геродота. Оповідає він про наших предків — скіфів. Оповідає, як еллін про варварів, про людей нижчих від нього. І каже, між іншим, що коли скіфи вертались додому з походу, і їх зустрічали женщини, то вони скидали з себе зброю, брали в обійми своїх жінок, і деякі, не входячи в вежу, тут же на людях, задовольняли своєму бажанню! Це з його погляду — варварство, а мені це здається зовсім природною річчю. І може ми знов дійдемо до того…».

Майже подібна дискусія відбувається між головними героями роману «Історія гріха» відомого польського письменника Стефана Жеромського.

«Щастя і моральність можуть бути ще в тих країнах, де закон іде зустріч інстинктові… Шлюб на все життя — зловживання, тиранія мужчини, який привласнив собі право володіти жінкою,» — каже Лукаш Єві, посилаючись на відомих філософів. До речі, історія гріха Єви Побратинської стала предметом широкої дискусії серед молодих людей. Так, у 1909 році петербурзькі студенти на засіданні літературної секції організували імпровізований «судовий процес» над Євою Побратинською, на якому її було повністю виправдано — і за вбивство дитини, і за крадіжку грошей.

Про «вільну любов» пишуть українські представники в Раднаркомі — першому більшовицькому уряді Леніна. Так сталося, що перша радянська книга актів громадянського стану зареєструвала шлюб №1 між наркомом морських справ Павлом Дибенком та наркомом соціального забезпечення Олександрою Коллонтай. Обставиною, що призвела до руйнування першої радянської сім'ї, було активне пропагування Коллонтай ідеї «вільної любові». Своє бачення статусу жінки та сім'ї Олександра описала в романі «Дорогу крилатому Еросу» та п'єсі «Любов бджіл трудових».

Тема «вільної любові» стає модною і в середовищі молодих поетів. Навіть на сторінках академічного видання «Літературно-науковий вісник» зустрічаємо еротичну поезію. В.Кобилянський у поезії «Гріх» піднімає специфічну тему кохання рідних людей: брата до сестри.

Сестро, сестро, йди від мене! Я безумний, я гріховний, — Сестро! сестро, відійди!… У твої чудові члени Я вкохався до облуди… В дар природи твій коштовний, В пишні бедра, в білі груди Я вп'ялив свій зір гріховний… Сестро! сестро, відійди! Бо ми люди…

Українська еліта початку XX століття, як і європейська, жила революційним настроєм протесту щодо принципів традиційної моралі. Спостерігалася мода на опис та обґрунтування теорії «вільної любові» в художній літературі. Проте навіть в цей час фізіологічний, статевий підхід не став визначальним, залишаючи романтизм на вершині піраміди українського кохання.

Радянська модель кохання-любові

Це колись, коли людям робити не було чого, кохання в моді було…

Кохання шкідливе для нашої сучасності, бо воно пантеличить людину…

Валер'ян Підмогильний

У 20-х роках XX століття дивним чином співпав процес соціалізації українського життя та активного культурного піднесення. Дилема правильного вибору між робітничим прагматизмом, більшовицькою практичністю та почуттєвим ідеалізмом національної культури характерна для більшості творів цієї доби. Класичне протиріччя, як досягти кар'єри у новому суспільстві суцільною колективізму і зберегти власне кохання, описує Валер’ян Підмогильний у романі «Невеличка драма».

«…Справа в тім, Марто, що шлюбу в наш час будувати на коханні не можна. Що таке кохання? Це чуття, Марто! Воно спалахне і перегорить. Димок собі піде, та й годі. І скільки неприємностей людям через те кохання було! Скільки собі віку вкоротило — молодих, здорових, їм би тільки жити та працювати. І от не каються ж! Любити, каже, хочу. Та ти подивись, чи багато щастя з тої любові буває? Аби тільки мучитись та страждати… А це тепер нікому не потрібне. Це колись, коли людям робити не було чого, кохання в моді було… Лицарі там одне одного списами штрикали, а тепер якби хто за дівчину побився — сама дурнем називала б! Не та доба, Марто! Та й часу на це немає. Захопишся, загавишся, то й за борт підеш. Якщо будемо отак розкидатись, то не тільки соціалізму не збудуємо, а й кусати не буде чого. З торбами підем, кохаючи!…»

«… Справа в світогляді й розумінні життя. Я не лицемір, і плутати «кохання» з «уподобанням» не буду. В цих словах різниця минулого і сучасного. Кохання — це всяке божевілля, всякі нісенітниці, самогубство, словом, той відділ, що в газеті зветься «пригоди й злочини». А вподобання — це провідна стаття, це щира приязнь хлопця до дівчини чи, навпаки, там чуття, яке не перешкоджає ні жити, ні працювати. Кохання шкідливе для нашої сучасності, бо воно пантеличить людину…»

Проблема різного світогляду головних героїв чітко сформульована в ще одному короткому