Незбагненне серце, том 2 - Ірина Вільде
«Вільний чоловік з розумом – це мій ідеал», – говорить Кобилянська устами своєї героїні Наталки Верковичівни. Повість ця викликає бурю відгуків і найрізноріднішої критики. Про книжку не перестають писати по журналах, про неї дискутують в клубах, цитують на жіночих сходинах, нею кокетують дівчата з хлопцями по салонах. «Царівна» живе і діє, а це в літератора зветься гарним успіхом. Та з появою «Царівни» авторка зустрічається з одним докором: майже всі без винятку критики закидають «Царівні», чи то пак Ользі Кобилянській, нереалістичний «аристократизм», нездоровий погляд «надлюдини».
Коли б Кобилянська хотіла реагувати на всі голоси критики, то вона обвинувачення щодо «аристократизму» в «Царівні» могла б прекрасно відбити самими цитатами з цього твору.
«Чому в нас так мало гордості й відпорної сили, так мало нахилу до величини, так мало поривів до могутності?» В іншому місці, коли йдеться про безпросвітну долю українського народу, Наталка Верковичівна говорить в запалі: «Я б хотіла, щоб усі українці були орлами...»
Не одна якась суспільна верства чи навіть клас, а всі ми, трудові люди, що нітрохи не почуваємо себе аристократами, зовсім не зрікаємося цієї максимальної вимоги до людини. З тією різницею, що ми хочемо, щоб не лише українці, а все людство піднялось до льоту орла.
А втім, Кобилянська пішла на дуже оригінальну і незвичайно сміливу відповідь всім тим, хто хотів її відокремити від народу. Про цю новелу той же Маковей пише: «На наші відомі товариські поняття, треба було доволі відваги, щоб написати для українців «Природу», і я зовсім не дивуюсь авторці, що вона держала цю новелу сім чи вісім літ дома, потім надрукувала її перше по-німецьки і аж після 1897 по-українськи. Признаюся до гріха, що, бувши редактором «Буковини», я з огляду на передплатників не мав відваги друкувати цю новелу у своїм часописі, хоч з артистичного боку вважав її дуже гарною...»
Зміст «Природи»? На це можна б відповісти двома словами: гра пристрастей. Стоять два партнери. Зманірована, розпещена «аристократка» з міста, якій здається, що вміє досить держати в шорах свої природні інстинкти й пориви, і – гуцул, щоправда, «перший багач» в селі, але некультурний, неосвічений, забобонний, зате молодий, з палкою кров’ю хлопець.
Переможець?
Ні одне, ні друге, перемогла природа, яка не знає нічого половинчатого, яка у своїй основі знає лише один закон. «Чи природа справді незборима?» — питається авторка в своєї переможеної, засоромленої панни.
В 1901 році авторка, зрілий вже тоді в кожному відношенні майстер, збагачує українську, я б сказала світову, літературу новим твором – романом з селянського життя «Земля». Ось що каже Кобилянська про своє відношення до села: «Я любила народ і люблю його до сьогоднішньої хвилі, і дивлюсь на нього тими самими очима, що на деревину, цвіт і всю живучу частину природи. Одна неестетичність його будь у словах, будь у поведінці чи у звичках разить мене, але в суті речей – гей, яке багатство, яка свіжість, яка глибінь криється, який гарний матеріал на будучність! Де є народ, там і культура, й сила буде, де його нема – не буде й буття тієї нації. Факти, що спонукали мене написати «Землю», правдиві. Особи майже всі щодо одної теж взяті з життя. Я просто фізично терпіла під з’явищем тих фактів і, коли писала, ох, як хвилями ридала».
Трагічна дія в «Землі» оцього відвічного молоха, що його жертвами падають найкращі і найсильніші, кінчиться бадьорим акордом. Маленький хлопчина нещасної Ганни, коли вже виросте – буде – іншим чоловіком, творитиме з інакшими вимогами до себе й життя: «І так тяжать на нім надії якісь ще реформовані, прегарні, горді надії, здається самих терплячих і упокорених, і він їх має здійснити».
[...] Понад 10 літ тому писала Ольга Кобилянська в одному листі: «Весь свій вільний час присвячую моїй наміченій праці і мало, з різних причин, можу займатись світовими подіями, хіба можу те сказати і радісно вітати, що там, на Україні, іде інтенсивна праця, й українське культурне життя йде великими кроками вперед, з чого виходить, що там українська культура процвітає і розвивається».
Це було писано 14. VII. 1927 року. А в 1940 р., дивлячись на прекрасні білі рожі в кімнаті шановної ювілятки, чую від когось з домашніх:
– Це дарунок від представників уряду України.
В тому ж 1927 році з приводу святкування свого сорокалітнього ювілею писала Кобилянська: «Моє життя була б пуста хата, коли б я не могла більше працювати. Тоді хочу очі замкнути, і хай мене пустять до гробу».
Тепер, тринадцятьма роками пізніше, коли хвора рука ледве-ледве може вдержати перо, Кобилянська, оточена найніжнішою опікою партії і уряду і всього радянського народу, сміється сама тихенько з колишніх гороскопів:
– Досить з мене писати... тепер, коли не ділять нас більше кордони, коли можна дістати «звідти» літературу, я хочу читати.
На столику письменниці лежали вибрані новели Івана Ле. Ще не все. Побіч книги новел, доглянула я ще щось – стирту листів у різнокольорових конвертах. Ольга Кобилянська вловила мій погляд:
– Як цікаво вам, можете переглянути їх собі. Зворушливі кольорові птахи зі всіх кінців нашої дорогої батьківщини.
«Ви не знаєте мене, але я, так, як і вся молодь нашої України, знаю Вас, знаю Ваше життя, Ваші прекрасні, незабутні твори. Поправляйтесь, очунюйте і на цю весну, коли зацвіте зілля і розцвіте наша природа, приїжджайте до нас в Київ, центр нашої квітучої України. Курсант медичної військової школи».
Другий лист, написаний прегарним каліграфічним письмом, починається: «Здалеку, з північного краю я, червоноармієць, зворушений звісткою про Вас, пишу оцього листа. Я не можу не писати любимій письменниці, не поздоровити глибоко шановану людину з її вступом у нашу дружну радянську сім’ю. Вас називають гірською орлицею. Тепер Ви наша, Ольго Юліанівно, кому сестра, кому мати; наша товаришка, а ми Ваші»...
– Ці листи дорожчі для мене за все, – каже Ольга Кобилянська.
І я, і кожний, хто почує це, зрозуміє її.
1940
ОБРАЗИ Й ПОРІВНЯННЯ
В ПОЕЗІЇ БОГДАНА ІГОРЯ АНТОНИЧА
(«Три перстені», збірка, нагороджена
на літ[ературному] конкурсі цього року)
Це просто незрозуміло: Катря Гриневичева,
