Льодовик - Олександр Казимирович Вільчинський

Але для них Льодовик приніс не лише зло — вкрив кригою їхню землю, а й добро — прогнав колонізаторів. Звичайно, залишки ще не до кінця асимільованої людності відійшли разом із росіянами–московітами на південь, але окремі сміливці залишилися. І всі ці легенди про страхітливих потвор щуроведмедів Пуху–пуху, що харчуються мерзлятиною, на яких вони тепер полюють, також від них. Нехай Бог милує…

Ці сміливці, молоді удмурти чи казанські татари, вже не кажучи за північних комі чи ненців, почали повертатися на вкриті кригою рідні простори. Знайшлися навіть якісь весельчаки нганасани, вже здавалося б безнадійно асимільовані росіянами. Вони наймають, а чи й захоплюють гелікоптери (сюжети на цю тему часом проскакують навіть по CNN), летять у глиб крижаної пустелі й висаджують десанти на території, де колись жили їхні предки. Встромляють у кригу національні прапори та іншу символіку, усе це знімають на камери й проголошують незалежні Удмуртію чи Татарстан… Ну, а вже зовсім відчайдухи навіть пробують там виживати. Полюють на щуроведмедів Пуху–пуху. А Пуху–пуху полює на них, а ще ж московітська поліція. Вона також на них полює, на патріотів, звісно… Словом, усі полюють на всіх. Як на мене, щось тут досі неправильно.

Петруня у своєму репертуарі, вважає, що все має бути навпаки: і молоді патріоти, і Пуху–пуху мали б полювати винятково на новоспечених московітів… Хоча історія про щуроведмедів, яких мало хто й бачив, узагалі виглядає як вигадка. Я особисто не вірю в таке схрещення. Мовляв, зграї цих монстрів бродять по неозорих просторах крижаної пустелі й харчуються мерзляками, тобто загиблими й вмерзлими у лід людьми та тваринами, яких вистачить ще не на одне десятиріччя. Бо ж м'ясо у природній морозилці може не псуватися дуже довго. Подейкують, що ці тварюки якось навчилися відчувати мерзляків під льодом, вмощуються зверху й теплом своїх тіл та диханням розтоплюють кригу.

Один московітський письменник, з молодих, навіть роман написав «Пуху–пуху», а в Голлівуді одразу підхопили ідею. Три роки тому був найбільш касовий блокбастер про те, як льодовикові щуроведмеді напали на мирне поселення московітів в українському прикордонні. До речі, література, мистецтво, театр також — у них усе це зараз на підйомі, за винятком кіно. Кіновиробництво перекочувало до нас. І хоч нам, звичайно, ще далеко до Голлівуду, але московіти віддають перевагу нашим фільмам, особливо історичним серіалам та мелодрамам.

Лідка, у перервах між нашими вправами цим довбаним сексом льодовикового періоду, коли моя права рука відпочиває, а ще більше, коли у солодкій знемозі відпочивають обидві руки, а прикутий Оскар б'ється у мовчазних конвульсіях біля батареї, розповідає мені про свої казки, а ще про фільми. Вона ще та кіноманка! Окрім казок пише ще й сценарії, але їй поки що не щастить. Сценарії її зовсім не казкові, а швидше якісь сімейні хроніки у стилі вже дещо призабутої Люко Дашвар. З її слів, хоч Лідка надто не деталізує, але я майже впевнений, що без сцен у ліжку там не обходиться. Я навіть майже впевнений, що вона вводить туди сцени жорсткого порно, які по телеку зазвичай показують із червоним квадратиком в куті екрана.

Тепер у нас на Київській, Одеській, Ялтинській та новозбудованій Львівській кіностудіях навчилися знімати цілком пристойні серіали, історичні, детективні, дитячі. Ну, і «мило», звичайно, також. Як же без нього? Але поступово з'явилися і культові блокбастери, як–от «Святослав», «Хотин», «Жовті Води», «Під Конотопом», «Холодний Яр», нові екранізації «Богдана Хмельницького» й «Мазепи», а також «Роксолана», навіть дві «Роксола–ни». А ще «Олекса Довбуш», «Устим Кармелюк» — також по два, «Крути», «Остання Січ», «Пригоди козака Мамая», «Зимовий похід» — кажуть, що також уже третя версія з'явилася, але я ще не бачив. А ще ж і екранізація класики: «Енеїда», «Гайдамаки», «Захар Беркут» — також дві нові версії, «Лісова пісня», «Повія», «Кайдашева сім'я», «Сестри Річинські», «Тигролови»…

А із новіших, з тих дисків, що приносила Лідка — «Смерть кур'єра», «Снігова королева», але тільки друга частина, зняті молодим режисером Натаном Мілкусом, «Павук», «Діви ночі», «Пошуки українського сексу», а ще — «Чорний ворон», «Іван і Чорна пантера», «Різдвяна казка», «На високій полонині» і просто «На полонині», а ще комедія «Йолка, або Мордою в олів'є» — про Новорічні гуляння у дольодовиковій Росії. А нещодавно з'явилося ще одне супер–«мило», майстром цього жанру вважається Остап Ярошенко: багатосерійне «Кохання у Макові» — курортний детектив та «Марс: кохання на Червоній планеті», що його також уже розтягли до сорока серій і кінця не видно. Нуднішою є хіба що «Жива вода» — із життя відпочиваючих у Трускавці. Це поки там не з'явилася молода «зірка» Яринка Івченко у головній ролі.

Переважно купую фільми на дисках і переглядаю вдома, хоча інколи навідуюсь у новий кінопалац на Богатирській. Я з дитинства люблю кіно, бабуня також любила ходити у кінотеатр і мене з собою брала. Тепер люблю нове українське кіно, ми всі його любимо. А оскільки у московітів останнім часом напряг із нафтою й газом і розраховуватися нічим, то наш уряд спеціальною постановою прийняв рішення за бюджетні кошти викуповувати кіно– і телепродукцію у наших кіностудій, а московітам віддавати копії за їх «дерев'яні» таньґа майже безкоштовно. Краще вже нехай дивляться наше, ніж американське.

До того ж багато фільмів, за відсутності коштів на дубляж, тепер транслюють у них українською. Як виявилося, новітні московіти у своїй масі розуміють її і без субтитрів. А тим більше на Кубані, де тепер їхня столиця, а сільська Кубань і до Льодовика, ще з часів запорожців, була україномовною. Хіба хтось колись міг таке припустити?.. А тепер наша незалежна преса підозрює наш уряд у спробі певної мовної експансії і засуджує ці прояви. Уряд виправдовується, мовляв, не самим же нам дублювати ті фільми московітською?

Нафта й газ — це окрема тема, і ми з Петрунею щодня маємо нагоду про це поміркувати біля нашого «айсберга» на прізвисько Гляціал. Цим словом прийнято називати найхолодніші фази в середині льодовикової ери, але нам воно підійшло для іншого. У Міховому обійсті на Сошенка, де ми всі тепер мешкаємо за наполяганням і за рахунок Міхових роботодавців, ми назвали так ту велику