Тістечка з ягодами - Ізабелла Сова
— Та сама мелодія впродовж шести років, — підсумувала Аня мій звіт. — Старий добрий Zi Zi Top.
— Знаєш, що мене смішить? Її версія визволення жінок, котрі, затягнуті в корсет, шпильки й панчохи, нудяться в офісі. Стирчать там по десять годин на день, аби тільки не варити чоловікові обід.
— І роблять кар’єру зумисно для того, щоби каструвати справжніх чоловіків, — додала Аня.
— Так, начеб робота була забаганкою, а не необхідністю. Адже ніхто не сплатить за мене рахунки. Звідки в неї ті фантазії?
— Як це звідки? З реклам, які масово продукують у твоїй міжнародній ФІРМІ.
Одинадцятий
Перев’язування. На думку Болека, гоїться, як на молодому собаці. Мацек натомість лякає тим, що із зашитої до середини шкіри може вирости волосся.
— Воно подразнить тобі мозок, і матимеш кудлаті думки.
— А ти хотів би, щоб вона думала про тебе? — втрутився Болек, виписуючи мені рецепт. Попередню дозу аналгетиків я зужила впродовж сорока восьми годин.
— З мене досить моєї мадам, докторе, — обурився Мацек. — Зрештою, я не маю часу на бавлянки. Ані енергії.
— Качання вимагає повної посвяти, так?
— І точного графіка. Ну куди я міг би втиснути ще одну кицьку, докторе? В перерву між коктейлем і тренуванням?
— А я знайшов би час і на десяток, якби хотів, — похваливсь Юзек. — І скажу вам, хлопці, що жодній не дав би себе захомутати. Вудила існують для віслюків, а не для мустангів.
— А ти, Ягідко? В тебе хтось є? — запитала Юлька, закінчуючи бинтувати мою голову.
— У принципі так… тільки зараз ми відпочиваємо одне від одного.
— Розлучаєтесь?
— Він не є моїм чоловіком, тож я не знаю, чи це влучне слово.
— А хто він тобі? — допитувався Болек.
— Я, властиво, не знаю, як його визначити. Друг? Після тієї пригоди з купою я маю певні сумніви. Наречений? Теж ні, бо ми не заручені. «Хлопець» звучить трохи дурнувато стосовно тридцятирічного бугая. Партнер… Жахливе слово, як із дешевих сексуальних порадників. Може, коханець…
— А ви живете разом? — запитав Мацек.
— Ні. Ми зустрічаємося після роботи і йдемо до мене на чай.
— Ну, тоді все дуже просто, — виголосив Юзек. — Таких чуваків називають чаювальниками.
Дванадцятий
— Тримай, — Болек подав мені рецепт, який я вчора забула забрати. Психоаналітик сказав би, що я підсвідомо шукала додатковий привід для візиту. Бо основний я вже маю: фотографії.
— Ах, так, — згадала Юлька. — Ти казала, що полюбляєш увічнювати.
— Терпіти не можу фотографій, — повідомив Болек. — Досить і того, що я бачу свого писка щоранку в дзеркалі. От якби я ще мав риси Бреда Піта… Але тоді, певно, був би деінде, може, навіть, у Голлівуді. І воював би не зі страховими компаніями, а з податковою інспекцією чи якимось набридливим папараці…
— Що, мрії?
— Не мої. Мого батька. Це він хотів, аби я став актором або рок-зіркою. Але хіба ти знаєш якогось славетного актора з такою фізією?
— Може, Дольф Лунгрен? — замислився Мацек. — От тільки що Дольф кремезніший. Ну і його не звуть Болеком.
— Болеку, у тебе фізія найсимпатичнішого солдата Вермахту, якого я тільки бачила, — потішила його Юлька. — До речі, я теж не терплю фотографій. Вони забагато нагадують про минуле.
— А предмети ти теж фотографуєш? — поцікавився Мацек. — Може, клацнеш пару фоток із наших інструментів?
— Чому б і ні? А кімнату Вухастика теж можна?
— Певно, за умови, якщо на знімку не буде її власника, — попередив Болек.
— А ти колись переглядаєш ті фотографії? — запитала Юлька.
— Тільки коли забираю з проявки. Потім сортую і складаю до спеціальної скриньки, де вони чекають відповідного моменту. Який, може, ніколи й не настане.
— Тоді навіщо ти їх збираєш? — здивувався Мацек. — Щоб вони гнили в коробці?
— Щоб мати певність у тому, що будь-якої миті можу на них подивитися. Пригадати деталі.
— Але навіщо? Хіба це так важливо?
— Для мене так. Замість пригадувати, які я тоді носила твіди й мережива, зиркну на знімок — і все ясно. Плащівку і фланель.
— Я воліла б пам’ятати мережива, — зізналась Юлька. — І, мабуть, буду, судячи з моєї бабусі.
— А як у вас справи на роботі? — змінила я тему. На менш гнітючу для мене.
— Все спокійно. Ого, я, певно, даремно похвалився. — Болек підняв слухавку. — Де? Стоїть із ножем? Уже годину? І вони тільки тепер дзвонять? То викликай Юзека, хутко. Як то немає?!
— Юзек кудись ушився? — здогадався Мацек. — Ну і хто тепер сяде за кермо? Юлька не вміє. Мені пробили дірку, я не можу ризикувати. А пан доктор буде потрібний біля пацієнта. От бляха!
— Ну тоді я поведу, хіба є якийсь вибір? — буркнув Болек, застібаючи халат. — А коли знайду Юзека, то не знаю, що йому заподію. Мушу вигадати щось виняткове, бо задушити його стетоскопом буде замало.
— Найкраще вшити йому еспераль. Потрійну, — порадив Мацек.
Вони вже зачиняли за собою двері, коли я спромоглася видушити:
— Слухайте, за кермо могла б сісти я. Щоправда, я не маю при собі документів, але хто не ризикує, той не п’є шампанського.
— Ти і справді вмієш?
Я кивнула.
— Ну то вйо, бо лічильник клацає.
— А куди ми їдемо?
— Мікрорайон КЕН, висотка біля зупинки. Чувак лякає родину мачете.
Ми побігли до стоянки, де чекав обшарпаний «полонез». Плиг усередину, пристебнути паски — і ходу. Виїхати на двосторонню магістраль, поворот управо. Обігнати два пікапи, швидко з’їхати вниз.
— У вас геть лисі шини. Ковзають, як по льоду. І ще хтось заблокував нас на світлофорі. — Я показала на жовтаву «шкоду».
— Їдь, тату, їдь, — підганяв Мацек її водія. — Ну, рухайся, хлопче. Тисни на педаль, вона не відкусить тобі ногу. Ну! Наре-е-ешті.
Власник «шкоди» звернув ліворуч, а ми погнали перед себе. Я оминула круглу площу і загальмувала під однією з трьох «висоток». За номером десять.
— Мені йти з вами, чи як? — я вже волію добродія з мачете безтямному сидінню в машині. — У разі чого допоможу вам носити відрубані кінцівки.
І ми помчали. До ліфта, шостий поверх. Болек увірвався без стуку.
— О рани Господні, — верескнула жінка в закороткій нейлоновій комбінації, що обтягувала кавуноподібний
