Санаторійна зона - Микола Хвильовий

Товариш Вовчик раптом позіхнув і, розкинувши руки, ліг на траву.

– А все-таки, коли правду говорити, – сказав він, – нічого я не зрозумів із твоїх балачок. Якось дуже плутано, майже так, як у Дмитрія. Політика, політика й політика, і відсутність усякої ясності… Ти часом не комуністка?

Аглая засміялась. Їй все-таки Вовчик, їй-богу, подобається: поруч із безпримірною наївністю такий тонкий сарказм. Коли б вона належала до компартії, їй би від такої репліки, безперечно, не поздоровилось. Тепер вона розуміє Карамазова й розуміє, чому він не хоче покінчити з своєю КП(б)У.

– Ти, будь ласка, не приписуй мені того, що я й не думав говорити, – стривоженим голосом сказав лінгвіст.

– Ти одмовляєшся? – усміхнулась Аглая. – Тоді я прошу пробачення: мені здалося чомусь, що ти багато відважніш самого себе.

Товариш Вовчик широко позіхнув. Він підсвиснув своєму ловеракові й сказав:

– Ну, добре. Постановимо, що розмову скінчено. Тепер запитання: ти сьогодні вийдеш до Дмитрія?

– А ти дуже хочеш, щоб я вийшла?

– Звичайно.

– А чому тобі так хочеться, щоб я вийшла?

– Тому, що коли й далі Дмитрій буде з таким же настроєм, то з нашого полювання нічого не вийде… І потім, мені дуже обридли ці фокуси.

– Словом, ти хочеш, щоб я обов’язково вийшла?

– Звичайно.

– Ну, тоді я обов’язково не вийду.

– А я тоді з тобою й говорити не схочу, – обурився товариш Вовчик. – І взагалі я страшенно шкодую, що прогаяв стільки часу.

Аглая зареготала. Ах, який він смішний, цей Вовчик! Він «прогаяв стільки часу»! Хіба все його життя не є порожнє місце в світовому рухові? Відкіля це він узяв, що йому дано якось там «гаяти чи не гаяти час»?

– Проте ти на мене не гнівайся, друже. Це я жартую, – сказала вона.

Але Вовчик і без пробачення не ображається; він немало чув таких компліментів хоч би від того ж Дмитрія. Вони його зовсім не обходять, його тільки дивує, чому це «пастир» (він таки зіронізував) не хоче йти до своєї вівці… Словом, до побачення!

Вовчик підвівся вже і йде до паркану. Тоді з-за повітки вискакує тьотя Клава й бере його під руку. Вона запевняє лінгвіста, що й не думала підслухати його розмову, але вона ставить такі дві вимоги: перша – Вовчик дає чесне слово, що Дмитрій нічого не знає про те, як думає про нього Аглая («моя племінниця, бачиш, з одного боку, висококультурна людина, а з другого – якась дуже необережна і одверта до безумства»).

– Таке слово я вже дав Аглаї, – незадоволено сказав лінгвіст.

– А друга, – продовжувала тьотя Клава, – я тебе прошу поцілувати мене по секрету в оце праве вушко й піти зі мною до Євгенія Валентиновича. Тепер тобі нічого турбуватись: Женя вже знає, що ти сидиш з Аглаєю, і хоче зіграти з тобою в шахи.

Вовчик зараз не має бажання грати в шахи: йому треба піти до Дмитрія. Але він не може відмовитись, бо тьотя Клава все одно постановить на своєму і все одно йому доведеться грати в шахи. Він повертається до гамака й раптом бачить у ньому Аглаю. Вона зараз маячить там неясним силуетом. «Що думає ця чудна дівчина?» – приходить йому в голову. Але питання цього він і не думає розв’язувати… та й прийшло воно зовсім випадково.

Тьотя Клава, як і треба було чекати, спершу влаштувала з ним подорож у глибину абрикосового саду й там, під пишною бузиною, притиснула його до своїх грудей. І тільки коли все було зроблено, вона взяла його під руку й, трохи похитуючись від задоволення, пішла з ним до Євгенія Валентиновича.

– О баядерка!.. – наспівувала вона, наближаючись до дверей.

На порозі їх зустрів мужчина в золотому пенсне і простягнув Вовчикові обидві руки:

– А… я дуже радий! – сказав він і дав дорогу трохи збентеженому лінгвістові.

Примечания

1

[i] Хвильовий Микола. Твори: у 2 т. – К.: Дніпро, 1991. – Т. 1. – С. 79 (далі посилання в тексті).

2

[ii] Овчаренко Ф. Д. Спогади. – К.: Оріяни, 2000. – С. 281–282.

3

[iii] Там само. – С. 282.

4

[iv] Див. детальніше: Шпол Юліан. Вибрані твори. – К.: Смолоскип, 2007.

5

[v] Лейтес А., Яшек М. Десять років української літератури. – Х., 1928. – Т. 2. – С. 65.

6

[vi] «Жовтень». Збірник. Листопад 1921 р.

7

[vii] «Шляхи мистецтва», 1921 р.

8

[viii] Книга і революція. – 1923. – № 4 (28). – С. 74.

9

[ix] Хвильовий Микола. Україна чи Малоросія? Памфлети. – К.: Смолоскип, 1999. – С. 112.

10

[x] Там само. – С. 110.

11

[xi] Хвильовий Микола. Україна чи Малоросія? – С. 110–111.

12

[xii] Хвильовий Микола. Україна чи Малоросія? – С. 234.

13

[xiii] Там само. – С. 235.

14

[xiv] Там само. – С. 265.

15

[xv] Лейтес А., Яшек М. Десять років української літератури. – Х., 1928. – Т. 1. – С. 526.

16

[xvi] Вперше оповідання надруковане у зб. «Дочери Октября» (X., 1922), згодом у «Синіх етюдах» та двічі – 1924 і 1925 рр. – окремими виданнями. У «Вибраних творах» М. Хвильовий додав до твору такий вступ: «Новела «Кіт у чоботях» давно ввійшла в хрестоматії й не потребує коментарів. Написано 1921 року».

Подаємо за т. І «Творів».

17

[xvii] Надруковане оповідання вперше у «Синіх етюдах», згодом окремим виданням у ДВУ 1926 р. та у т. І тритомників.

Подаємо за останнім виданням.

18

[xviii]Фігнер Віра (1852–1942) – російська революціонерка-терористка з групи «Народна воля», учасниця кількох гучних замахів. Засуджена на довічне ув’язнення, двадцять років перебувала у Шліссельбурзі в одиночній камері. 1900 р. утекла з архангельського поселення за кордон.

19

[xix] Антична назва чорноморського узбережжя Кавказу.

20

[xx]Шаміль (1799–1871) – третій і останній імам (релігійний правитель) Дагестану і Чечні (1834–1859), вождь національно-визвольної боротьби горців Північного Кавказу проти російського колоніалізму, засновник імамату. В 1859 р. підступно взятий у полон і засланий у Калугу. Тільки 1870 р. йому вдалося втекти із заслання. Помер