Молоко з медом - Іоанна Ягелло
— Але вони… Мої батьки… Вони нічого не знають. Думають, що я піду на юридичний. Бо туди я теж пройшла.
— Неймовірно! І туди, і туди? Яка ти здібна! Ну, і що ти вибереш?
— Ви не розумієте. Вони хотіли, щоб я пішла на юридичний. То я й подавала туди… А в Академію потайки. Я не думала, що пройду, і вже точно не сподівалася, що в обох місцях. І що мені тепер робити?
— Мабуть, залишитися там, де тобі більше подобається, робити те до чого відчуваєш схильність, чим ти справді хочеш займатися. Розумієш, вища освіта — це шанс, щоб жити, як хочеш, мати пристрасть, любити свою роботу…
— А ви? — раптом зацікавилася Каська. Вона так мало знала про свою справжню матір.
— Я займалася мовознавством. Навіть дисертацію писала, але потім довелося покинути.
Запанувала дивна мовчанка, і Каська, здається, уже розуміла, чому.
— Це через мене?
— Ні, не через тебе.
— Через мого батька?
Єва Барська задумалася.
— Ні… Не знаю. Здається, я просто занадто легко здалася.
І вони глянули одна одній в очі. Уперше за довгий час. Може, за все життя.
— Я була надто слабкою, — додала Єва. — Але ти мусиш бути сильною.
І тоді Каська пригадала.
— Знаєте, навіщо я насправді прийшла? Просто, коли ми почали цю розмову, я геть забула. І сказала про те, чого справді хочу.
— Навіщо? — злякалася раптом Єва Барська.
— Бо… Лінка вступила.
— Куди вступила?
— До університету.
— До університету? Як це?
— Чесно. На журналістику.
— Боже…
Єва не знала, як це сталося, але вона раптом розплакалася.
— Чому ви плачете?
— Боже мій. Яка чудова звістка!
— Чудова? Вона боїться вам зізнатися! Адже ви їй сказали, щоб вона не вступала!
— Я бовкнула дурницю, а вона повелася зухвало. Заявила мені, що відмовляється. Ми так страшенно посварилися. І все-таки Лінка подала документи…
— Ага, тепер же електронна реєстрація.
— Справді?
— Вона пройшла, хоча конкурс був десять осіб на місце. І Оскар вступив. Просто Лінка думає, що вона не зможе вчитися.
— Нічого собі! Господи! Яка прекрасна новина! Пробач, але я мушу зателефонувати до своєї мами, вона так зрадіє! Треба щось зробити, вирішити, усе залагодити, може, бабуся… — уголос міркувала Єва Барська.
— То я вже піду.
— Касю… Мені поговорити із твоєю… мамою? — спитала Єва.
— Було б добре, — погодилася Каська. І тоді побачила в телефоні, що дзвонять з дому, тому швиденько попрощалася й уже на сходах передзвонила.
— Касю, — мовила її названа мама, і голос їй тремтів, ніби були проблеми з покриттям. — Чому ти нам не сказала?
На це питання Каська відповісти не могла. Тому мовчала.
— Я зараз прийду додому, — прошепотіла дівчина й роз’єдналася.
Батьки чекали на неї вдвох. Каська спробувала зрозуміти щось із виразів їхніх облич, але це виявилося неможливим.
— Пробачте, — промовила Каська. — Я розумію, що не мала так робити… Я просто хотіла спробувати.
Батьки мовчали. І тоді Каська відчула, що більше не витримає. Що скаже їм усе.
— Я розумію, — мовила вона, — які маю щодо вас зобов’язання. І я вам дуже вдячна. Навіть не уявляєте, наскільки. Ви взяли мене з дитбудинку, хоч я була вже підлітком. Я завжди намагалася відповідати вашим очікуванням, гарно вчитися й узагалі. Не волочитися, не пити, ну, не знаю… Чемною бути. Але то виявилася єдина річ, від якої мені було складно відмовитися. Це для мене дуже важливо. Я думала, що однаково не вступлю, що все й так марно, але хотіла спробувати. І ще ця перемога на конкурсі. Це дозволило мені подумати, що я справді маю якийсь талант. Я пройшла. Хочу спробувати. Розумію, тепер ви мене й знати не захочете, мабуть, виженете з дому, знаю, що мені буде важко, але… я не мала нічого свого в житті. Лише це. Лише малювання було моє. І я не дозволю відібрати його в себе. Пробачте. Пробачте, що я вас розчарувала. Але я просто не можу… Пробачте…
Батьки сиділи мовчки. І тоді Каська просто встала й вийшла.
У неї нічого не було. Тільки місячний проїзний квиток. П’ятдесят злотих. Легка куртка, яку вона останньої миті схопила з вішалки. Кася чула, як її гукали, щоб вона почекала, але навіщо? Щоб сперечатися про перевагу юридичного над малюванням? Вона не хотіла, аби її переконували. Боялася, що піддасться. Що коли вони почнуть умовляти — скориться. А Каська не хотіла коритися. Хотіла жити власним життям.
Сіла на якійсь лавочці. Трішки поплакала. Що їй тепер робити? По-перше, треба знайти роботу. Будь-яку. По-друге, житло. Нині вже нічого не вийде, надворі сутеніло. До Лінки не піде, бо там її шукатимуть. І до Наталії теж. Нікого іншого в неї немає. Раптом пригадала собі, як вони всі летіли до Єгипту пізно ввечері. В аеропорту були люди, тепло. Завжди є якісь пізні рейси. Там можна посидіти, може, навіть передрімати сидячи. Купила в крамниці дві булочки й воду. Доведеться ощадити. Тоді сіла на 175 автобус. Матиме купу часу, щоб подумати над майбутнім. Задзеленчав телефон. Батьки. Звичайно, Каська не відповіла, а тоді швидко вимкнула телефон. Він їй ще знадобиться, а зарядки із собою вона не захопила.
Лінка аж нетямилася від щастя. Раптом виявилося, що всі радіють її вступу на журналістику, що до дитини приїде бабуся, яка вирішила винайняти свою краківську квартиру, а собі знайти якесь однокімнатне помешкання. Бабуся, яка кричала в слухавку, що вона така рада, бо Лінка має її журналістські гени! Це ж треба! Лінка зателефонувала до Каськи, щоб розповісти, як усе скінчилося, і подякувати, але мобільник сестри був вимкнений. Лінка сподівалася, що й для неї все скінчиться добре… Раптом подзвонили у двері. Лінка вийшла з кімнати, подивитися, хто це може бути, але побачила мамину спину, а за порогом — Касьчиних названих батьків.
— Доброго вечора, — пролунав схвильований голос. — Кася у вас?
— Ні, — відповіла мама. — Але вона тут була.
— Була?
— Так, приходила поговорити. Про своє навчання. І Лінчине.
Лінці зробилося ніяково, бо ж і вона до них щойно приходила поговорити.
— Пробачте, — сказала. — Може, це була дурна ідея, але ми обидві… тобто, йшлося про навчання. Бо я вступила на журналістику, але мама про це не знала, а Каська до Академії мистецтв, і ви теж не знали. То ми подумали, що я поговорю з вами, а Кася з мамою… бо ми боялися зізнатися…
— Чудово. Але де вона зараз?
— Гадки не маю. Хвилиночку. А хіба вона не
