Молоко з медом - Іоанна Ягелло
— Ну-ну, не звикай занадто, — пожартувала Лінка.
— Дякую вам, дівчата! Упс! — раптом побачила Оскара й уже жартома додала: — Дякую вам, пані та панове.
Потому Лінка поверталася додому й думала, що зробити. Після тієї сварки з мамою вона сказала, що не подаватиме документів до вишу. І все-таки зробила це потайки. Розуміла, що це нечесно. А чого вона власне сподівалася? Ну, так, того, що не пройде. І все. Просто хотіла перевірити теоретично, може вступити чи ні. Задля жарту. От тільки вона справді пройшла. І що тепер робити? Журфак, спеціалізація — фотожурналістика. Bay! Лінка майже заздрила сама собі.
Зітхнула. Загалом можна нічого не говорити, удати, наче нічого не сталося. Але розуміла, що це було б шахрайство. Доведеться їм сказати. Лінка штовхала візок і думала, що це так несправедливо. Адріанові не довелося турбуватися, що буде з дитиною, коли він вирішив учитися. Тож він собі просто вчиться. Чому жінкам завжди важче? Вона так задумалася, що мало не наїхала на Азора. Який, у свою чергу, теж був таким замисленим, що навіть не помітив ані її, ані візочка.
— Привіт, — сказав він.
— Привіт, — відповіла вона. Лінка була розлючена. Це ж через нього Наталія не вступила!
— Щось трапилося? Ти виглядаєш…
— Так. Трапилося. Тобі вже відомо, що Наталія не пройшла?
— Ні?
— Не вдавай здивованого! Усе через тебе!
— Я теж не вступив!
— Слухай… Мене це взагалі не стосується. Наталія працювала для цього все життя! Добре вчилася, мала амбіції! А ти, здається, взагалі не збирався йти до вишу?
— Це я так… язиком ляпав. Може, і не збирався, але я подав документи на кілька факультетів, та ніде не пройшов. Зрештою… Я маю зараз важливіші справи.
— Цікаво, які, — буркнула Лінка під носом.
— Сестра знову в лікарні, — відповів він, і його вуста викривилися, наче він от-от мав розплакатися.
— Я не знала, що в тебе є сестра.
— Молодша. Вона хвора. У неї муковісцидоз.
— Це щось серйозне?
— Досить. Вона може померти. Гаразд, неважливо, мушу бігти, пробач.
І пішов, а Лінка лише навздогін хотіла гукнути: «Як це неважливо? Важливо! Почекай!»
Але не встигла, бо він уже був далеко, і йшов так швидко, неначе втікав, навіть не озираючись.
Каська готувалася до цієї розмови вже кілька днів. Але розуміла, що без кінця зволікати не може. Її атестат зрілості був у Академії мистецтв. Або вона там залишиться, або…
Так чи сяк, вона не могла вчитися у двох вишах одночасно. На жаль. Треба прийняти рішення. Або хтось має це вирішити за неї. Але вона не могла… Як сказати їм про свою брехню? Може, не сьогодні? Може, завтра. Подзвонила Лінка.
— І як? Ти вже з ними говорила? — спитала вона навпростець. Що ж, у неї була така сама проблема.
— Ні, ще ні. Я боюся. А ти? Говорила?
— І я ні.
— То що робити?
— Нічого. Підемо до психотерапевта? — пожартувала Лінка. — Або на курси, де вчать асертивності.
— Ха-ха-ха.
— А може, — Лінці раптом дещо спало на думку. — Ти поговориш з моїми батьками, а я — із твоїми?
— Ти що, припини. Це якийсь цирк!
— То й що? Пан чи пропав. Можемо спробувати… Може, щось із того вийде. Як у Фредра. Що скажеш?
— Ну, гаразд. Треба порадитися, — відповіла Каська. — Я в такому відчаї, що врятувати мене може хіба комедія помилок.
Домовилися, що ввечері спробують утілити свій план. Лінчині батьки мали бути вдома, батьки Каськи теж. Постало питання, що зробити з Євою.
— Скажу, що йду на побачення, — вирішила Лінка. — Не піду ж я з нею до твоїх батьків, це без сенсу.
Так і зробили.
Дівчата перестрілися на півдорозі, побажали одна одній удачі й розійшлися.
— Доброго дня. А Кася вдома? — запитала Лінка натиснувши кнопку домофона.
— Десь вийшла, — почулося у відповідь.
— Ага… Бо ми домовлялися, що я прийду. Можна, я на неї почекаю?
Це здавалося дивним. Лінка ніколи так не робила. Її стосунки з названими Касьчиними батьками загалом були доволі прохолодними. Якось ніколи вона не знала, про що з ними говорити.
На питання, чи вип’є вона чаю, Лінка відповіла ствердно.
— Як випускні? — увічливо поцікавилася прийомна Касьчина мама.
— Добре.
— А куди ти вступила?
— Пройшла на журналістику. Фотожурналистику.
— Браво!
— Я, мабуть, однаково не зможу вчитися. Не знаю, що робити з Євою.
— Як це? А няня?
— Ну… ми шукали. Але це нелегко. Зрештою, то була така собі моя примха, — сказала вона, сьорбаючи чай. — Я просто хотіла спробувати, чи взагалі вдасться.
— А твоя мама… Твої батьки…
— Їм про це нічого не відомо. Я… не хотіла їх хвилювати.
— Не жартуй так. Вони точно зрадіють. Це величезний успіх.
— Ну… Було чи не десять осіб на місце. А це моя справжня пристрасть. Журналістика.
— Батьки завжди бажають добра своїм дітям, — втішила її жінка. — Вони все зроблять, щоб діти могли розвивати свої таланти.
— Так, звісно. Якби не ця ситуація… Але ви, мабуть, Каською дуже пишаєтеся? — змінила вона тему.
— Так, юриспруденція — дуже хороший вибір.
— Але… Я думала, що вона все-таки піде в Академію мистецтв.
Запала тиша.
— До Академії? — вираз обличчя Касьчиної прийомної матері не віщував нічого доброго.
— Ну, так. Адже вона пройшла. Ще й однією із кращих. А після цього конкурсу…
— Якого конкурсу?
— То ви нічого не знаєте?
І все їм розповіла. А тоді лише додала:
— Боже мій, мабуть, мені не треба було цього казати. Але я не знала, що це якась таємниця. Думала, що ви в курсі… То я…
Витягла телефон з торбинки.
— Ой, Каська пише, що не може зустрітися. Щось там у неї змінилося. То я вже собі піду.
І вшилася, навіть не допивши чаю.
У цей самий час Каська сиділа в Лінки. Її теж частували чаєм і печивом. Малий Кай з Адамом дивилися мультики, а Каська почувалася дедалі більш ніяково. Не кажучи вже про Єву Барську, яка міркувала, що за всім цим криється. Каська рідко сюди зазирала. Але, може, її прихід навпаки слід сприймати як щось хороше? Як шанс?
— Я прийшла попрохати про підтримку? — ні сіло, ні впало випалила Каська.
— Підтримку? Тобі потрібні гроші?
— Ні, — засміялася Каська. — Я в житті б не прийшла прохати грошей!
— Тоді про що йдеться?
— Розумієте…
Єва не сказала, що Каська може звертатися до неї на «ти» й казати «мамо». Розуміла, що цього ніколи не буде.
— Я тебе слухаю, — мовила вона, сягаючи по печиво.
— Я вступила до Академії мистецтво.
