Слово після страти - Вадим Григорович Бойко
Гіммлера я впізнав одразу. Річ у тому, що в гестапівській тюрмі Кракова в кабінеті Крауса висіло два портрети — Гітлера і Гіммлера. Під час допитів вони весь час були перед моїми очима і врізалися в пам’ять назавжди. Правда, на портреті Гіммлер виглядав молодшим і на носі в нього були не окуляри, а пенсне.
Живого Гіммлера я розглядав з гострою цікавістю. Він був середній на зріст, мав короткі, криві ноги і довгі клішняві руки. Білий мундир щільно облягав його сутулувату спину і неширокі похилі плечі. Вилицювате, ще не старе, але вже брезкле обличчя, відстовбурчені вуха, крючкуватий ніс. Звертали на себе увагу одвислі рожеві щоки, трикутні вусики, вузеньке підборіддя і глибоко посаджені колючі очиці-гудзички — маленькі чорні зіниці в оточенні зеленуватого болотця. Випещене непроникне обличчя зберігало сліди надмірної косметики. Це було ординарне обличчя — з тих, які щодня зустрічалися тисячами. І здалеку, і зблизька Гіммлер виглядів непоказним серед своєї свити. Доводилося тільки дивуватися, як така ординарна людина могла виприщитися на такій високій посаді, зосередити в своїх руках таку величезну владу і тримати в страху десятки мільйонів людей, поза всяким сумнівом набагато розумніших і здібніших за нього.
Гіммлер уповільнив крок, пройшовши вздовж першої шеренги, десь посередині її зупинився. Лагерфюрер давав йому пояснення: яка категорія в’язнів утримується в цьому блоці, звідки вони прибувають. Гіммлер слухав мовчки і, здавалося, зовсім байдуже. Гесс зокрема сказав, що раніше тривалість карантинного утримання в’язнів становила шість місяців, а зараз не більше шести тижнів: це пояснюється тим, що арбайтскоманди частіше потребують поповнення на місце тих, хто вибув. Далі він поскаржився, що й при цьому адміністрація табору ледве встигає пропускати в’язнів через карантин навіть за умови, що значна частина прибулих, як правило, піддається «особливій обробці». Під цим умовним терміном малося на увазі знищення цілих ешелонів. Мерзенні правителі Третього рейху не любили називати речі своїми іменами, а завжди вдавалися до кодів, шифрів, символів на зразок: «Остаточне вирішення», «Особлива обробка», «Кампанія Рейнгардт» тощо.
— Чим займаються гефтлінги, перебуваючи на карантині? — спитав Гіммлер.
— Їх привчають до дисципліни й порядку. Крім того, ми прищеплюємо їм любов до праці і взагалі перевиховуємо. В цьому відношенні наші кадри мають великий досвід,— усміхаючись, мовив Гесс.— Крім того, під час карантину ми відсіюємо фізично кволих, нездатних до інтенсивної праці. Фізично сильних вливаємо в арбайтскоманди, а кволих лікуємо. Селекцією займається комісія на чолі з лікарем Менгеле, а лікуванням — Молл. Карантинники одержують половинну норму харчування.
— Це правильно,— пожвавішав Гіммлер і далі спитав: — А де Менгеле?
— Я тут, пане рейхсфюрер! — озвався один із есесівців, що йшли у хвості свити, і молодцювато підбіг до Гіммлера.
Про Менгеле я чув дуже багато. Його боялися, як вогню. На мій подив, зовнішність цього ката зовсім не в’язалася з тим, що про нього розповідали. У таборі Менгеле займався «селекцією», а просто кажучи — вибраковував хворих і слабосилих в’язнів, як вибракову-ють худобу, і посилав їх у розпорядження Молла для «лікування», тобто для знищення в газових камерах і спалення в крематоріях. Менгеле проводив над живими людьми свої бузувірські досліди: стерилізував жінок, дівчат і навіть дівчаток аж до немовлят включно, кастрував чоловіків і хлопчиків, робив пересадку залоз, спинного і черепного мозку, робив резекції здорових шлунків, трепанації черепів, вводив у кров заразні бактерії і збудники епідемій, випробовував на людях різні отрути і нові, ще не перевірені препарати.
Знаючи від підпільників, чим займався Менгеле, я сподівався побачити страхітливу потвору, вовкулаку, що смокче кров із живих людей, а побачив високого, стрункого, симпатичного на вигляд чоловіка, ще молодого, схожого на актора. У нього було випещене обличчя з приємними і правильними рисами і дуже виразні, гарні очі. Перед ним бліднув навіть дженджуристий Ауфмейєр. Зовні Менгеле справляв враження порядної, культурної і добре вихованої людини. Певна річ, тоді я не міг знати, що через чотири місяці мені доведеться ближче познайомитися з цим нелюдом, який під час чергової «селекції» пошле мене «лікуватися» до трупожера Молла.
— Вам не здається,— звернувся до Менгеле Гіммлер,— що багато карантинних в’язнів потребують вашої пильної уваги і лікування?
— Цілком з вами згоден, пане рейхсфюрер,— відповів Менгеле.
— То в чому ж річ?
— Я не встигаю. Таборів багато, контингент гефтлінгів великий, а комісія одна. У мене тільки три помічники: Клейн, Кеніг і Тіло. Ми й так працюємо до знесилення.
— Плювати я хотів на комісію. Тут не треба бути й лікарем, щоб бачити, хто потребує медичної допомоги.
Обюрократилися, не вмієте працювати. Вас четверо. Візьміть кожен на допомогу собі по есесівському офіцеру та по одному писареві — це вже чотири комісії. За кілька годин можна оглянути десять тисяч в’язнів. Ви зрозуміли мене?
— Все зрозуміло! — відповів Менгеле, не виказуючи при цьому жодного страху перед грізним рейхсфюрером, більше того, він дивився на Гіммлера насмішкувато й лукаво.
Гіммлер пішов далі вздовж строю, туди, де на лівому фланзі стояв я. У мене від хвилювання закололо в серці. І справа тут не тільки в тому, що я був «мічений» і міг звернути на себе увагу. На відміну від інших в’язнів на мені була новісінька, гарно зшита і підігнана по мені форма, а на ногах замість дерев’яних гольцшугів були шкіряні черевики. Це так постаралися Ганс і Антонович. Як я вже казав, зовнішній вигляд в’язня в німецьких таборах відігравав неабияку роль. Гефтлінга, що вмів «організовувати», пристосовуватися до жахливих умов, дрібне табірне начальство навіть поважало, і, навпаки, доходяг мали за сміття, яке тільки й придатне, щоб спалювати його в крематоріях. Саме тому Антонович і Ганс потурбувалися про мій зовнішній вигляд — одягли, взули, постригли. Але ж я не знав, як подивиться на це Гіммлер, через те й потерпав. А раптом він спитає, чому цей гефтлінг, та ще й штрафник, одягнений краще за інших? А тут ще й три пальці
