Дон Кіхот - Мігель де Сервантес Сааведра

Обдурений Дон Кіхот лічив удари й не пропустив жодного, підрахувавши, що разом з батогами минулої ночі вони становлять три тисячі двадцять дев’ять. Здавалося, сонце встало раніше, щоб бачити цю жертву, і під його світлом вони поїхали далі.

Дон Кіхот нетерпляче чекав дня, сподіваючись натрапити по дорозі на свою сеньйору Дульсінею в її справжньому образі. Цілий день він раз у раз підходив до кожної жінки, які зустрічалися дорогою, і пильно придивлявся, чи то не Дульсінея Тобоська, бувши певен, що обіцянки Мерліна не можуть бути брехливі. З такими думками та бажанням з’їхали вони на горбок, звідки видно було їхнє село, і Санчо, тільки побачивши його, став навколішки й промовив:

— Розплющ свої очі, сподівана батьківщино, і глянь на свого сина Санчо Пансу, що повертає до тебе, хоч і не який багатий, але дуже вибитий батогами. Візьми в обійми і прийми також свого сина Дон Кіхота, що був переможений чужою рукою, але й сам переміг себе; а це, як він мені каже, найбажаніша перемога. Я везу з собою гроші, і хоч мені й дали добрих батогів, зате я добре проїхав верхи.

— Кинь ці дурниці, — сказав Дон Кіхот, — та вступимо правою ногою в наше село. А там ми вже дамо волю своїй уяві й складемо план пастушого життя, яким маємо жити.

В’їжджаючи в село, Дон Кіхот побачив, що коло однієї клуні сперечаються два хлопці; один з них казав другому:

— Не турбуйся, Перікільо, однаково ти її не побачиш усе своє життя.

Почувши таке, Дон Кіхот звернувся до Санчо й мовив:

— Чи чув ти, друже, як цей хлопчисько сказав: «ти не побачиш її все своє життя»?

— Ну, добре,— відповів Санчо, — а нам яке діло до того, що він каже?

— Як? — відказав Дон Кіхот. — Хіба ж ти не бачиш, що ці слова, коли їх пристосувати до моїх намірів, свідчать про те, що я ніколи не побачу Дульсінеї?

Санчо хотів відповісти, але йому перешкодив заєць, за яким бігло багато мисливців і гончаків, а він тікав цим полем і з переляку хотів заховатися між ногами у Сірого. Санчо схопив його голими руками і віддав Дон Кіхотові, а той сказав:

— Поганий знак! Заєць тікає, гончаки женуть його; не з’явиться Дульсінея.

— Чудний ви, ваша милосте! — мовив Санчо. — Скажімо, цей заєць є Дульсінея Тобоська, а ті гончаки — злі чарівники, що обернули її на селянку. Вона тікає, я її впіймав і віддаю вашій милості, а ви тримаєте її в своїх обіймах та голубите. Який же тут поганий знак чи яке лихо це віщує?

Хлопці, що сперечалися, підійшли подивитися на зайця, і Санчо спитав у одного з них, за віщо вони посварились. Той, що казав: «не побачиш її все життя», відповів, що він забрав у другого клітку з цвіркунами й не збирається повернути її ніколи. Санчо вийняв з кишені чотири квартоси, дав їх хлопцеві за клітку, а клітку віддав Дон Кіхотові, мовивши:

— Ось, сеньйоре, зламано й знищено ті віщування, які, на мою думку, стосуються наших справ, як торішній сніг. Якщо пам’ять мене не зраджує, я пригадую, наш священик казав, що розумні люди не звертають уваги на такі дурниці. Та й ви самі, ваша милосте, колись говорили, що тільки дурні надають ваги віщуванням. Немає рації ще на цьому спинятися; рушаймо далі та їдьмо додому.

Наблизившись, мисливці попросили віддати їм зайця. Дон Кіхот оддав, потім вони поїхали далі й на майдані зустріли священика та бакалавра Карраска.

Священик і бакалавр одразу впізнали їх і пішли назустріч, широко розкривши обійми.

Дон Кіхот зліз з осла й міцно притиснув їх до грудей, а хлопці, що від їхніх рисячих очей нічого сховати не можна, підбігли до них і казали один одному:

— Ходіть сюди, хлопці, дивіться, який гарний у Санчо осел. А кінь Дон Кіхота став ще худіший, ніж був колись.

Оточені хлопцями, в супроводі священика й бакалавра, вони попрямували до садиби Дон Кіхота, де їх коло дверей зустріли ключниця й небога, до яких дійшли вже чутки про приїзд нашого рицаря.

І добрі небога та ключниця дали йому поїсти, поклали його на ліжко й пильнували його як могли краще.

РОЗДІЛ XXXIX

про те, як Дон Кіхот захворів, та про його смерть

Повернувшись додому, Дон Кіхот захворів на пропасницю, яка й тримала його в ліжку шість днів. За цей час його часто відвідували священик, цирульник та бакалавр — його приятелі, а Санчо Панса, весь час не відходячи, сидів у нього в головах.

Усі вони гадали, що хворобу спричинила скорбота від поразки та від того, що він не бачить, коли здійсниться його бажання звільнити та зняти чари з Дульсінеї, і намагалися звеселяти його, як уміли. Бакалавр умовляв його підбадьоритися та вставати, щоб розпочати пастуше життя, і казав, що купив за власні гроші кілька незвичайних собак стерегти отару. Але це не могло розвіяти суму Дон Кіхота.

Його приятелі покликали лікаря; той прийшов, помацав пульс, що не дуже його задовольнив, і сказав, що життя хворого в небезпеці. Дон Кіхот вислухав лікаря спокійно, але не так поставилися до цього ключниця, небога та його зброєносець, що почали гірко плакати, наче перед ними був уже покійник.

Дон Кіхот, якого, на думку лікаря, губила туга та розчарування, попросив, щоб його залишили в кімнаті самого, бо він хоче трохи поспати. Він спав більше як шість годин, так що ключниця й небога подумали, що він і помре спавши, але потім він прокинувся і попросив небогу покликати його друзів.

Але небозі не треба було цього робити, бо всі троє — священик, бакалавр Самсон Карраско й цирульник Ніколас — увійшли на цю хвилину в кімнату, і Дон Кіхот, побачивши їх, сказав:

— Привітайте мене, сеньйори. Я вже не Дон Кіхот Ламанчський, а Алонсо Кіхано, що його за вдачу називали Добрий Алонсо. Я — ворог Амадіса Гальського та всіх його нащадків. Мені огидли безглузді історії про мандрівне рицарство, і я зрозумів своє божевілля й небезпеку, куди затягло мене читання їх. Я чую, сеньйори, як швидко наближається до мене смерть.

Всі дивилися один на одного, дивуючись з його слів, і хоч у них ще й були деякі сумніви, але вони вже починали вірити Дон