Дон Кіхот - Мігель де Сервантес Сааведра

Почувши таку пропозицію, Санчо витріщив очі, наставив вуха і, давши згоду в душі, сказав своєму панові:

— Тепер я ладен виконати бажання вашої милості, бо воно й мені корисне, а любов до дружини й дітей робить з мене жаднюгу. Скажіть, ваша милосте, скільки ви дасте мені за кожен удар, що я собі зроблю?

— Якби заплатити тобі, Санчо, відповідно до величності та якості цих ліків, то на це не вистачило б усіх скарбів Венеції та золотого піску в Потосі. Виходь з розрахунку моїх грошей, що у тебе, і признач сам ціну за кожен удар.

— Цих ударів, — відповів Санчо, — три тисячі триста з гаком. З них я дав уже собі п’ять, а решта лишається за мною. Зарахуймо в гак ці п’ять ударів і будьмо говорити за три тисячі триста. Кладучи за один удар по квартильйо, — а менш я не візьму, хоч би весь світ цього хотів, — маємо три тисячі триста квартильйо; три тисячі становлять одну тисячу п’ятсот півреалів, тобто сімсот п’ятдесят реалів, а триста квартильйо становлять сто п’ятдесят півреалів, чи сімдесят п’ять реалів. Додавши їх до семисот п’ятдесяти реалів, матимемо вісімсот двадцять п’ять реалів. Я й візьму їх із тих грошей вашої милості, що у мене, і вернуся додому вдоволений і багатий, хоч і вибитий.

— О, люб’язний Санчо, — скрикнув Дон Кіхот, — а які вдячні ми будемо тобі з Дульсінеєю! Коли вона стане тією самою, що раніш (а інакше й бути не може), її лихо стане щастям, а моя поразка — величезним тріумфом. Але слухай, Санчо, коли ти почнеш свою покуту? Якщо ти поквапишся, я дам тобі ще сто реалів.

— Коли? — спитав Санчо. — Цієї ночі неодмінно. Нехай ваша милість подбає про те, щоб ми були на вільному повітрі, а я вже пошматую своє тіло.

Зайшла ніч, якої Дон Кіхот ждав, як закоханий, що не може примирити час та свої бажання. Опинившися серед розкішних дерев, трохи подалі від шляху, вони розсідлали Росінанта й розвантажили Сірого, а потім розташувалися на зеленому лужку та повечеряли запасами Санчо. Повечерявши, Санчо зробив з вуздечки Росінанта та з оброті Сірого цупкий та гнучкий батіг і відійшов кроків на двадцять до купки букових дерев. Дон Кіхот, побачивши, як бадьоро й рішуче він іде, сказав:

— Дивись, друже, не побийся на гамуз! Роби перерву між батогами. І не дуже поспішай. Я хочу сказати, не бий себе так завзято, щоб не позбавити себе життя раніше, ніж ти дійдеш бажаного числа. А щоб ти не помилився, я стоятиму осторонь та рахуватиму удари. Нехай же тобі небо сприяє, як і варт того твій добрий намір.

— Справний платник не турбується за заставу, — відповів Санчо. — Я батожитиму себе так, щоб тільки заподіяти біль, а не вбити себе, в чому і полягає суть цього дива.

Він одразу роздягся до поперека, вхопив вуздечку й оброть та почав батожити себе, а Дон Кіхот — рахувати. Давши собі шість чи вісім батогів, Санчо подумав, що жарт таки важкий, а ціна за нього дуже мала, а тому він спинився й сказав своєму панові, що помилився, бо кожен удар треба сплачувати не чвертю, а півреалом.

— Бий далі, Санчо друже, і не занепадай духом, — сказав йому Дон Кіхот, — я подвоюю ціну.

— Тоді, — відповів Санчо, — помагай Боже, і нехай сипляться удари!

Але шахрай перестав бити себе по плечах і почав батожити дерево, зітхаючи час від часу так, ніби з кожним зітханням у нього виходила душа. Лагідний Дон Кіхот, боячись, що Санчо заподіє собі смерть і через таку нерозважливість не зможе здійснити його бажання, сказав:

— Припини на цьому справу, друже. Ліки здаються мені дуже жорстокими, і краще не заживати їх відразу багато. Ти, якщо я не помилився, дав собі вже більше як тисячу ударів, досить поки. Кажуть, що осла можна навантажувати, та не переобтяжувати.

— Ні, ні, сеньйоре, — відповів Санчо, — про мене не казатимуть: гроші дістав, а діла катма. Одійдіть трохи, ваша милосте, і дозвольте мені дати собі ще тисячу ударів. Тоді ми за два рази кінчимо всю справу, і в нас ще й лишок буде.

— Коли ти в такому гарному настрої, — сказав Дон Кіхот, — то роби собі, а я відійду.

Санчо знову взявся до своєї праці так завзято, що незабаром зняв кору з багатьох дерев — так дуже він гатив. Наприкінці, щосили шмагнувши по букові, він гукнув:

— Тут помре Самсон і всі, хто з ним!

Дон Кіхот, почувши його жалісний голос і силу надзвичайного удару, підбіг до Санчо, вхопив той батіг з вуздечки та оброті і сказав Санчо:

— Доля не дозволить, Санчо друже, щоб заради моєї втіхи ти стратив своє життя, потрібне тобі для підтримки дружини й дітей. Нехай Дульсінея трохи потерпить, а я чекатиму, поки ти наберешся нових сил і кінчиш цю справу всім на радість.

— У час добрий, і хай буде так, коли цього бажає ваша милість, — відповів Санчо. — Киньте мені тепер на плечі свій плащ, бо я спітнів і не хочу застудитися, як то буває з новими покутниками.

Дон Кіхот так і зробив і, лишившись у самому камзолі, накрив Санчо, що заснув і спав, поки його розбудило сонце. Вранці рушили в дальшу путь і кінчили її того ж таки дня в одному селі за три милі звідти. Спинилися вони в заїзді, що його Дон Кіхот не прийняв уже за замок з глибоким ровом, баштами, ґратами та підйомними мостами, бо після того, як його перемогли, він до всього ставився розсудливіше.

РОЗДІЛ XXXVIII

про те, як Дон Кіхот і Санчо приїхали додому, та про інші події, що прикрашають цю велику історію і надають їй правдивості

Увесь той день вони перебули в сільському заїзді, чекаючи ночі: один — щоб на вільнім повітрі кінчити свою покуту, а другий — щоб бачити це закінчення, яке мало здійснити його бажання.

Ніч наш рицар провів під деревами, щоб дати Санчо змогу відбути покуту, що той і зробив тим самим способом, як і минулої ночі, тобто куди більше коштом кори букових дерев, ніж на шкоду своїй спині, яку він оберігав так, що удари батогом неспроможні були б