Доба. Сповідь молодого «бандерівця» - Антон Дмитрович Мухарський

— Угу!

— Я прямо вся завмирала, коли притулялася до твоїх грудей. Ти мене любиш?

— Так. Дуже сильно!

— То обніми мене сильно-сильно, щоб аж кісточки затріщали…

З усієї сили я стискаю її в своїх обіймах, і долоні мої зустрічаються з її молодою граціозною спиною, щоки з ніжністю шкіри, вуста з вустами, і зрештою, все трапляється так, як я собі і надумав ще там на кухні.

А потім втомлені і щасливі ми лежимо відкинувшись навзнак, і я, роздивляючись в хиткому нічному світлі її профіль, думаю собі: «Про що вона там собі думає? Що за думки блукають у неї там в голові, ось під тими ручаями темного, довгого волосся? Рідна, ніжна, кохана… Ти така близька, і водночас така далека від мене, навіть в цей час, коли ми лежимо з тобою поруч у нашому ліжку після приступу шаленого кохання. Діонісій і Вакх засліплюють нам очі п'янким напоєм любові, і ми, вбираючи, вдихаючи, всотуючи одне одного, спопеляємо свою пристрасть у любовному танці. Одвічні Адам і Єва, спокушені змієм, лежимо на своїх ліжках, і десь поруч в'ється прадавній спогад про той першорідний гріх, і ти вже не знаєш, що то наше кохання — чи справжнє щастя, чи підступне покарання за непослух до Божих заповідей? Тук-тук… дріботить по підвіконню нічний листопадовий дощ… І немає відповіді на ці питання, і не буде ніколи…

— Щось мені печія дошкуляє, — кажу я.

— Певне, переїв, — турботливо озивається дружина.

— Піду соди ковтну!

Я намацую босими ногами капці дружини (своїх я не маю, бо зазвичай ходжу по квартирі босоніж, але зараз підлога вистигла) і, наче кізочка, постукуючи гумовими п'ятками по старому паркету, іду голий навшпиньки на кухню.

Глава третя

РОЗМОВА ПО СУТІ

На мій впевнений рух кран відповідає коротенькою цівкою води, яка закінчується суббаритональним бурмотінням старого маразматика. Зима скоро. Птахи відлетіли у вирій. Жаби впали у сплячку. А десь піді мною у мокрому підвалі парочка сантехніків-паранормалус зосереджено сопе і матюкається, проводячи сезонні сантехнічно-опалювально-профілактичні роботи. Горобина уродила добре. Покрова була холодна. І дзеленчать гайкові ключі в гучних просторах вільгих підвалів, і січе на вулиці дощик, і плачуть рідкими слізьми водогінні крани, і гуде вітер у димарях. Зима скоро. Доведеться розводити соду теплою водою з чайника. А я це не люблю. Волію два в одному. Сода з холодною водою з-під крана справляє кращий ефект на мою печію.

Вода з чайника виявляється не такою вже й теплою, як мені здавалося. Глянувши на годинника, я бачу, що стрілки на ньому показують десять хвилин на другу, і вода вже встигла вистигнути. Розводжу соду в синій чашці з золотим вінчиком — малій частині того спадку, що залишила мені бабуся, і, дивлячись у темне вікно, п'ю маленькими ковтками, відчуваючи, як кислота у моєму шлунку розкладається на воду, вуглекислий газ і якісь там солі. І в той же ж час у вікні на чорному тлі ночі проявляється на склі силует голої людини, підсвіченої з-за потилиці люстрою, що так само, як і я, стоїть і щось п'є з синьої з золотим обідком чашки. Я вдивляюся в очі тієї людини і, щоб краще побачити те, що ховається в їхній глибині, роблю два кроки в напрямку вікна. Тепер ми стоїмо майже впритул і дивимося одне одному в очі.

— Ти хто? — питаю я у того, що у вікні.

— Я — це ти! — відповідає він.

— Ну, і що тобі треба?

— Хочу з тобою поговорити на чистоту.

— Про що?

— Про те, хто ти і що ти.

— А хто ти такий, щоб зі мною про це розмовляти?

— Я твоя Суть.

Отаке! Звісно, якби цю сцену побачив хтось збоку, то у нього склалося б банальне враження, що голий чолов'яга років двадцяти п'яти стоїть біля вікна, пильно вдивляючись у власне відображення. Стоїть собі й мовчить. Проте це тільки пересічному спостерігачеві здається, що він просто мовчить. Насправді між чоловіком і його зображенням у ті хвилини відбувалася досить напружена бесіда:

— Ти хто? — питає мене моя Суть.

— Ну як це хто? — досить обурено знизую плечима. — Я, Орест Лютий, артист Великого Державного Театру…

— Стій, стій, стій! — зупиняє мене Суть. — От з цього місця давай детальніше. Ти сказав: «Артист»?

— Ну, так!

— Тобто ти чітко впевнений, що твоє земне призначення — це акторська кар'єра?

— Ну не те, щоб був у цьому абсолютно впевнений… Просто в моєму житті склалося так, що я свого часу завалив іспити до біофаку, бо хотів бути гідробіологом, і мусів скористатися пропозицією батька допомогти мені вступити до театрального інституту.

— Тобто ти не з власної волі пішов у артисти?

— А мені, чесно кажучи, байдуже було, куди йти, аби рік не втрачати. Тим більше, що у театральному підібралася гарна компанія. Дівчата, хлопці, гітара, легкий алкоголь… Вчився я так собі й особливими акторськими здібностями не вирізнявся.

— Тобто займав чуже місце? Адже ж ти знаєш, скільки людей марять театральним інститутом?

— Та нічийого місця я не займав! Єдине, в чому допоміг батько — це відпрацювати монолог, вірш, байку, а іспити я вже складав сам і, певне, справді сподобався приймальній комісії.

— А чому ж тоді погано вчився?

— Ну, так… молодість, те та се… — белькочу я непевно. — Це вже потім, коли я служив у армії, у ансамблі пісні й танцю в Німеччині, я зрозумів одну важливу річ, що «професіоналів на тумбочку не ставлять і гівно вигрібати не посилають». Поясню: були у нас в ансамблі такі собі «особливі» солдати — музиканти й співаки з консерваторською освітою, так їх на вранішню зарядку взимку не виганяли, бо у них, бач, голосники й пальці, а через фізичні вправи на морозі їм на концертах важко на скрипочці грати чи верхні ноти брати. їх і в наряд по кухні не ставили, посуд у гарячій воді мити, бо знов таки — пальці. Балетних на тумбочку не ставили, бо в них — ноги! Їм навіть у капцях по Ансамблю дозволяли гуляти! Одним словом, за все віддувалися ми — купка напівфахівців — хто з театральних, а хто з художніх вишів. Ми й підлогу мили й наряди по кухні відбували, і вже згадане гівно з каналізації вигрібали, як вона забивалася. Отож, повернувшись з армії, я вперто взявся за навчання, бо не хотів, щоб мене по життю «на