Мелодія кави в тональності сподівання - Наталія Гурницька
Анна потягнулася за сукнею. Тканина ледь зашурхотіла під її пальцями і здалася надто холодною на дотик. Таки зимно сьогодні. Доведеться зверху на сукню вдягнути зимову накидку на хутрі. У ній точно не замерзне. Прогуляється трохи і відразу назад. Хоч би ніхто не побачив її і не зупинив. Зрештою, якщо не шуміти, ніхто з домашніх і не здогадається, що вона виходила з дому. Ще годин зо п’ять усі спатимуть.
Годинник у салоні пробив квадранс[15] на четверту і Анна рішуче зав’язала стрічки чорного капелюшка під підборіддям. Мучитися бездіяльністю не могла вже ані хвилини. Так втомилася від очікування пологів, що перестала їх боятися. А може, прогулянка допоможе пришвидшити пологи?
Вдягнувшись, Анна прихопила з собою свічник і прокралася в передпокій. Намагалася ступати якомога тихіше, щоб не скрипнула жодна дошка підлоги. Вийшла в сіни, так само обережно причинила за собою вхідні двері й прослизнула на ґанок. Густий дощ давно вщух, проте погода анітрохи не покращала. Навпаки, стало значно прохолодніше, а з неба сіявся справжній сніг з крупинками льоду. Наразі не надто рясний, проте до ранку він міг перетворитися на серйозний снігопад та накрити опале листя щільним білим накривалом. Невже зима розпочнеться раніше?
Анна поставила свічник на землю, невпевнено оперлася рукою на кам’яні поручні сходів і глянула в темряву подвір’я та саду. І чого вона у таку темінь та холод на прогулянку зібралася? Що це за таке дивне і непереборне бажання раптом на неї накотилося? Певно, це з тих дивних бажань, які жінка в тяжі навіть сама собі пояснити не годна. Майже не сумнівалась, що Адаму ця її ідея з нічною прогулянкою не сподобалася б. Зрештою, він взагалі не відпустив би її з дому посеред ночі. Ну, може, хіба сам погодився б її супроводжувати.
Тримаючись за поручні, Анна ступила декілька обережних кроків по сходах донизу. Зрештою, а що поганого, як вона подихає свіжим повітрям і відразу повернеться додому? Це її власний сад і прогулянка в ньому не загрожує жодною несподіванкою. Знала тут кожну стежку, камінчик та дерево, і була абсолютно впевнена у своїй безпеці. Напевно, після гуляння навіть дихатиметься і спатиметься значно краще. Адам теж не заперечував би проти такого. Завжди казав, що…
Раптом зрозумівши, що її думки недоречні, Анна скривила губи в гіркій посмішці. Яка тепер різниця, що сказав би Адам і чи схвалив би він її прогулянку? Чомусь ніяк не могла позбутися звички звіряти кожну свою дію та вчинок із його оцінкою. Так, ніби досі жила з ним одним життям, а не втратила його назавжди.
Анна ковзнула рукою у рукавичці по мокрому каменю поручнів і мимоволі відсмикнула руку, бо навіть крізь цупку лайкову рукавичку її пронизав холод твердої та вологої поверхні. Господи, моторошно ж як. Чого їй не сидиться вдома? Невже посеред саду і на тому місці, де вони з Адамом були щасливі, полегшає? Адам помер і нічого не повернеш, не переживеш наново, не зміниш. Так багато не збулося, не склалося, не здійснилося.
Хотіла торкнутися живота, проте рукавичка заважала, й Анна зняла її. Холоду не відчула, просто незахищеною долонею виразніше відчувалися рухи дитини в животі.
Анна ледь підняла чорну бумазейну спідницю, машинально ступила крок вперед, якось невдало поставила ногу на край сходинки і раптом посковзнулася на обледенілому камені… О Боже! Боже!
Анна гарячково спробувала вхопитися за поручень, потім за стовпець загороди, знову за поручень, заплуталася у важкій зимовій накидці – і зрозуміла, що остаточно втрачає точку опертя.
Злякано хитнувшись, Анна ступила мимовільний крок вперед, проте зачепилася підбором за нижні спідниці і з жахом зрозуміла, що не може втримати рівновагу.
Вона ще раз спробувала схопитися за поручень, звільнити черевичок, ногу, останнім відчайдушним зусиллям затриматися на верхній сходинці, але відчула, що летить шкереберть і не може зупинитися. О Боже! Боже, тільки не на живіт!
Розділ 5
Отямилася Анна від різкого болю в збитих колінах і в невдало підставленій для захисту від падіння руці. О Боже! Таки впала! А дитина? Її дитина! Як вона?
Важко опершись на збите коліно, Анна сіла на землю і злякано обмацала живіт. О, ні, дитина не рухається!
Анна з жахом притиснула обидві долоні до живота і за мить почула під пальцями поштовхи. О Господи, таки рухається! Тільки б минулося! Все що завгодно з нею самою, тільки аби все було добре з дитиною.
Анна спробувала підвестися, проте якось невдало повернулася і мимоволі скривилася від різкого болю у нозі. Так проїхалася колінами по сходах, що тепер не могла стати на ноги. Яким тільки дивом не впала на живіт? Чи, може, таки щось там пошкодила?
Намагаючись не застогнати від болю, Анна ледь закусила губу, трохи підняла нижні спідниці й легенько торкнулася рукою живота. Не відчувала жодного натяку на гострий біль ані в животі, ані в крижах, лише розбите коліно дуже кривавило, а ще немов вогнем опекло збиту долоню, якою зачепила землю. Витерши спідницею кров з коліна, Анна спробувала роздивитися в темряві ушкоджену руку. Хоч би не зламала. Тільки поламаної руки бракувало в пологах, і тим паче, коли дитя народиться.
Вона обережно порухала пальцями. Та ні, здається, нічого серйозного. Навіть зап’ясток не вивихнула, лише долоню пошкодила.
Здоровою рукою Анна витягнула з кишені носовичок і туго обмотала ушкоджену долоню. Принаймні так кров не тектиме, а вдома перемотає руку старанніше.
Опершись на здорову руку, Анна незграбно підвелася із землі. Ні, це просто диво, що вона нічого серйозно собі не пошкодила. Так летіла, що досі дихання сперло і все в грудях болить. Анна знов торкнулася живота. Чи, може, з дитиною щось таки сталося? Гепнулася додолу з таких високих кам’яних сходів, що взагалі вбитися на смерть
