Старший боярин (збірник) - Григорій Михайлович Косинка
І потім, коли в Києві в семінарській бібліотеці він засиджувався зимою до пізньої ночі і часом піднімав очі з-над книги, то вони довго не поверталися до пожовклих сторінок грубого фоліянта тому, що мрія приковувала їх в душі до далекої Тернівки…
А скінчивши науку і зібравшися ставати священиком, він одружився з Мартою Посмітюхою, яка вже була від нього покриткою і мала дівчинку Варку. Одружився з тернівчанкою і став священиком у Тернівці.
І був з нього пастир душ такий, які тепер трапляються зрідка і в далеких землях. І господар був на весь Черкаський повіт! У кого був зразковий, на три з половиною гектари, фруктовий сад і двір в охайності і чистоті великій? У панотця Дмитра Діяковського. У кого слуги були у путящій нелатаній одежі і конче миті раз на тиждень у домашній лазні? Чиї турми скотини рогатої і свиней потовпом за селами захрясали поля? Чиї гуси й качки криком своїм заглушали на ставку голоси рибалок?
Від кого з двору кабанники тричі на рік вивозили хургони годованих кабанів? Від кого щовесни жиди Смілянські, Рохмистрівські, Матусівські і Шполянські провадили гори перин на Уманський та Чигиринський шлях? Від панотця Дмитра Діяковського. Чиї були найгустіші копи на ниві і найважчі снопи? Чиї були найвищі скирти соломи в селі? І чиї паровиці за паровицями скрипіли на вокзали з пшеницею, ячменем і горохом? Панотцеві Дмитрові Діяковського. А на чиї кошти утримувався фельдшер у Тернівці і було збудовано амбулаторію ще кращу, як у найбагатшого земства? І на чиї засоби вчилися найталановитіші діти у Смілі, у Черкасах і в Києві? Все, все на спромогу та на ласку панотця Дмитра Діяковського. А через кого не було жодної бідної хати в Тернівці і жодного старця і жодної сироти неприголубленої і жодної вдови невтішеної. І через кого столітні діди і баби веселі і радісні і в білих сорочках сиділи на призьбах щонеділі і дивилися як незнайоме молоде покоління з онуків та правнуків веселилося, співало, гомоніло і лузало насіння на вулицях? Та через нього, через панотця Діяковського. Бо він мав на увазі всіх найстарших громадян тернівських і раз на місяць особисто заходив кожного відвідувати якогось принагідного свята. А, йдучи додому, по дорозі заходив до найбіднішого і давав їм найбільший дан[36] на найпекучішу потребу. І грамотним говорив:
– Приходьте сьогодні до школи, будуть показувати чарівним ліхтарем малюнки і читатимуть цікаві оповідання!
І приходили люди в школу, і показував учитель картинки, а панотець читав «Страшну помсту», «На Вовчому хуторі», «Ріпник», «Немає матусі», «Роман», «Дорога». А як розходилися, то давав під розписку тому газету «Раду», тому байки Глібова; а іншим – «На розпутті», «Під тихими вербами», «Соняшний промінь». А ще іншим «Пропащу силу», «Енеїду», «Люборацьких» і «Чорну раду». І ніхто не тяг його до відповідальності ні за багатство, ні за християнську добрість, ні за мазепинство[37]… І не боявся він ані вельможних дук, ні преосвященних владик… Бо всі урядники, пристави та стражники були ублаготворені і задаровані. А всі сусідські попи, дяки, старости та крамарі були вечерями, обідами і навмисними бенкетами задобрені. І мали роти заткнуті для того, щоб не крикнути далекому та жорстокому, вельможному московському натовпові про небезпеку українського сепаратизму.[38]
І коли дзвін лунав з тернівської церкви, скликаючи вірних на молитву, чи то в неділю, чи в суботу, то серце в кожного українського селянина здригалося від теплого почуття кревності і спільності однієї долі із своїм шановним панотцем.
І всі люди навколишніх сіл поза Тернівкою, почувши цей дзвін чи дома, чи на горі, чи в долині, чи в лісі, чи за горою, упізнавали його і, прислухаючися, знімали шапки, хрестилися і говорили:
– О, вже до церкви благословляють в Тернівці!
І вже ж коли йшла відправа там у церкві, то в хорі співала і матушка так, як і за свого дівоцтва; тільки що тепер біля неї стояла і підспівувала її маленька Варка, яка, поглядаючи то на людей, то на матір, то на батька у вівтарі, думала: «Як то мати страшно гарно вгору тягнуть «Хвали, душе моя, Господа», аж батько сюди поглядають і радіють очима… і я хотіла б довго-довго з матір'ю в хорі співати, аби тільки дивитися на батька та на матір, що вони такі радісні між людьми!»
А люди, особливо жінки, йдучи з церкви додому, питалися одна другої: «Чи ти чула, як матушка гарно виводила?» – «Еге!., але в маленької Варки голосок літав над ними і над всіма басами, ніби блискучий метелик, влетівши в церкву крізь розбите вікно у бані. Як виросте, то буде краще співати від матері…»
І мовчки йшли додому. І літнє сонце йшло під обідню небесну межу. А дзвони гули з дзвіниці на село, на Тясмин і на поля, неначе з велетенського вулика якісь незвичайно великі бджоли, які пишного літа не збирають пахущий мед з квіток та всякого зілля, а збирають з людських сердець радість та любов. І гудуть про неї під небесами, аби сонце було завжди ласкаве сприяти людському єству, квітнути почуттями, вартнішими за всі плекані троянди сходу і за всі наші вуздики і городні, і дикі польові. І від повноти такого свого буття отець Дмитро Діяковський був справді щасливий!
І з'їхалися тоді із всієї Смілянщини у Смілу священики, диякони і дяки вибирати представника у четверту російську державну Думу. І приїхав на ті збори і Терещенко, що вийшов з українських мужиків у найбільші поміщики між російські багатії. Його привіз Маркура Пупань. І вибрали на зборах представником у Думу державну панотця Дмитра Діяковського. А поміщик російський з українських мужиків гукнув московською мовою: «Нє посилайте етово священіка. Виберіте другова…» І дуже здивувався з'їзд, але послав у Петербург таки свого обранця, шановного панотця Дмитра Діяковського. І коли він від'їздив у північну московську столицю, то селяни прохали розказати цареві все про Пупаня і про його пана. Але чи довелося там цю справу зачіпати – невідомо.
А вже ж, як зашуміло лихо і над оселею нового члена Думи державної, хтось дав звістку аж туди. І отець Діяковський
