Чарлі і шоколадна фабрика - Роальд Даль

Чарлі за руку й застрибав по кімнаті. — Він явно почувається досить добре, — засміялася пані Бакет. — Так... можливо, ти маєш рацію. Можливо, з ним має піти саме дідунь Джо. Бо я точно не зможу піти — і на цілий день покинути трьох стареньких самих-самі-сіньких. — Слава Богу! — вигукнув дідунь Джо. — Навіки слава! І тут знадвору щосили загрюкали в двері. Пан Бакет пішов відчиняти й за мить у хатинку [81] влетіла ціла зграя кореспондентів та фотографів. Вони знайшли власника п'ятого Золотого квитка і прагнули якнайбільше всього вивідати для перших шпальт ранкових газет. Кілька годин у хатині панував страшенний гармидер і лиш опівночі пан Бакет спромігся всіх випхати, щоб Чарлі нарешті ліг спати. Розділ 13. Настав щасливий день Уранці щасливого дня яскраво сяяло сонечко, однак земля й досі була вкрита снігом і стояв лютий холод. Перед брамою фабрики "Вонка" зібрався величезний натовп, що хотів бачити п'ятьох щасливих власників квитків. Панувало неймовірне збудження. Наближалася десята ранку. Юрба галасувала і штовхалася, а поліцаї, зчепивши руки, намагалися відтиснути її від брами. [83] Просто перед воротами, ретельно загороджені від натовпу поліцаями, стояли п'ятеро знаменитих дітей, разом з дорослими, що їх привели. Серед усіх височіла кістлява постать дідуня Джо, що стояв мовчки і міцно тримав за руку малого Чарлі Бакета. Кожен з дітей, окрім Чарлі, прийшов з мамою і татом, і це було правильно, бо інакше б усе вийшло з-під контролю. Дітям так кортіло зайти, що батькам доводилося стримувати їх силою, щоб не дерлися на браму. — Май терпець! — кричали батьки. — Зачекай! Ще не пора! Ще не десята! Чарлі Бакет чув, як за спиною галасує натовп. Люди штовхалися й пхалися, щоб хоч глянути на знаменитих дітей. — Це Віолета Бореґард! — почув він чийсь крик. — Це точно вона! Я її в газеті бачив! — А знаєте, — крикнув хтось інший, — вона [84] й далі жує свою бридку стару гумку! Вже три місяці! Гляньте на її щелепи! Вони постійно плямкають! — А хто той гладкий хлопець? — Та це Авґустус Ґлуп! — Так і є! — Здоровецький, правда? — Страшенно! — А то що за хлопець у курточці з ковбоєм? — То Майк Тіві! Його не відтягти від телевізора! — Він, мабуть, здурів! Увесь обвішався тими дурнуватими пістолями! — А я хочу побачити Веруку Солт! — вигукнув ще хтось із натовпу. — Це та, чий батько купив півмільйона батончиків, а потім змусив працівниць своєї фабрики їх розгортати, аж доки знайшли Золотий квиток! Він купує все, чого їй заманеться! Абсолютно все! Ото заверещить — і вже все має! [85] — Жахливо, правда? — Мерзенно, я так скажу! — А де вона стоїть? — Он там! Ліворуч! Дівчинка в сріблястій норковій шубі! — А хто з них Чарлі Бакет? — Чарлі Бакет? Мабуть, отой худющий кур-дупель, що стоїть біля дідугана, схожого на скелет. Недалечко від нас. Отам! Бачите? — А чого він у такий холод без пальта? — Хіба я знаю. Може, нема за що купити. — Боже ж ти мій! Та він геть замерзне! Чарлі, що стояв усього за кілька кроків од цих людей, міцніше стис руку дідуня Джо, а той лише глянув на Чарлі й усміхнувся. Десь удалині годинник на церковній вежі за-бамкав десяту. Дуже повільно, голосно скрегочучи іржавими завісами, залізні ворота фабрики почали відчинятися. Юрба раптово завмерла. [86] Діти перестали стрибати. Усі втупилися в ворота. — Ось він! — вигукнув хтось із натовпу. — Це ж він! І так воно й було! Розділ 14. Містер Віллі Вонкa За відчиненими фабричними воротами стояв сам містер Вонка. І що то був за дивовижний чоловік! На голові він мав чорний циліндр. Одягнений був у фрак з розкішного темно-фіолетового оксамиту. Штани мав темно-зелені. Рукавички — перламутрово-сірі. [88] А в руці тримав елегантну тростину з золотою бамбулькою. З його підборіддя стирчала акуратна чорна цапина борідка. А очі — очі він мав невимовно ясні. Здавалося, що вони весь час іскряться й мерехтять. Власне кажучи, все його лице освітлював радісний усміх. Ох, а яким він здавався розумним! Яким кмітливим, проникливим і енергійним! Він без упину посмикував головою, схиляв її і так і сяк, ніби вбирав усе довкола своїми ясними мерехтливими очима. Його рухи були швидкі, як у білки, спритної й хитрющої старої білки з парку. Зненацька він кумедно з підстрибом затанцював на снігу, широко розвів руки, всміхнувся п'ятьом дітлахам, що скупчилися біля воріт, і вигукнув: — Вітаю вас, мої маленькі друзі! Запрошую на фабрику! [89] Голос його звучав високо й чисто, мов флейта. — Підходьте по одному, — покликав він, — разом з батьками. Показуйте свій Золотий квиток і називайтеся. Хто перший? Гладкий хлопець виступив наперед. — Я — Авґустус Ґлуп, — сказав він. — Авґустус! — вигукнув містер Вонка, схопив його за руку й енергійно почав нею трясти. — Любий хлопчику, який я радий тебе бачити! Я захоплений! Зачарований! Безмежно втішений, що ти прийшов! А це твої батьки? Як приємно! Заходьте! Заходьте! Правильно! У ці ворота! Видно було, що містер Вонка схвильований не менше за всіх інших. — Мене звати, — вийшла вперед наступна дитина, — Верука Солт. — Дорогенька Веруко! Як ся маєш? Така радість! У тебе таке цікаве ім'я! Я думав, що верука — це така бородавка, що вискакує на п'ятах! Але я, мабуть, помилявся. Яка ти гарна в цій [90] чудовій норковій шубці! Я дуже радий, що ти прийшла! Боженьку, це буде такий цікавий день! Маю надію, що тобі тут сподобається! Я впевнений! Я знаю! Твій батько? Здоровенькі були, пане Солт. Пані Солт? Безмежно радий вас бачити! Так, так, з квитком усе гаразд! Прошу заходити! Наступні двоє дітей, Віолета Бореґард і Майк Тіві, ступили вперед, показали квитки, а містер Вонка так енергійно їх вітав, що трохи не повідривав рук. Аж ось почувся нервовий шепіт: — Чарлі Бакет. — Чарлі! — вигукнув містер Вонка. — Ну, ну, ну! То он ти який! Це ти знайшов квитка щойно вчора? Так, так. Я читав у ранкових газетах! Саме вчасно, любий хлопчику! Я такий радий! Такий за тебе щасливий! А це? Твій дідунь? Приємно познайомитись, добродію! Я захоплений! Зачарований! Радий-радісінький! [91] Чудово! Усі вже тут? П'ятеро діточок? Так! Добре! Тепер ідіть за мною! Наша екскурсія зараз почнеться! Але тримайтеся разомі; Будьте ласкаві, самі нікуди не відходьте! Я не хотів би когось із вас загубити на цьому рівні! Боронь Боже! Чарлі зиркнув через плече й побачив, як великі залізні ворота за спиною повільно зачинялися. Юрба за ними й далі штовхалася й галасувала. Чарлі востаннє глянув на людей. І ось ворота з гуркотом зачинилися і зовнішній світ пропав з виду. — Осюди!