Чарлі і шоколадна фабрика - Роальд Даль

Воно рухається! Воно йде! Це маленька істота! Маленька людинка! Отам, за водоспадом! Усі перестали збирати жовтець і глянули на той бік річки. — Вона не бреше, дідуню! — вигукнув Чарлі. — Це справді людинка! Чоловічок! Бачите? — Бачу, Чарлі! — схвильовано підтвердив дідунь Джо. І тут зненацька закричали всі. — їх двоє! — О людоньки, й справді! — Більш, як двоє! Он один, два, три, чотири, п'ять! — Що вони там роблять? — Де взялися? — Хто вони такі? [102] Діти разом з батьками метнулися до річки, щоб краще роздивитися. — Це просто фантастика! — Вони мені по коліна! — А яке в них смішне довге волосся! Крихітні люди — завбільшки як звичайна лялька — зупинилися на тому березі річки й почали розглядати відвідувачів. Один показав на дітей, а тоді щось прошепотів чотирьом своїм товаришам і всі п'ятеро зареготали. — Це ж не можуть бути справжні люди, — засумнівався Чарлі. — Звичайно, що справжні, — заперечив містер Вонка. — Це ж умпа-лумпи. Розділ 16. Умпа-Лумпи — Умпа-лумпи! — вигукнули всі одночасно. — Умпа-лумпи! — Імпортовані прямо з Лумпаландії, — гордо пояснив містер Вонка. — Нема такої країни, — заперечила пані Солт. — Вибачте, шановна пані, але... — Містере Вонко, — вигукнула пані Солт. — Я вчителька географії... [104] — Тоді ви про неї ще довідаєтесь, — сказав містер Вонка. — Ой, яка ж то жахлива країна! Нема там нічого, крім густющих джунглів. Там аж кишить найнебезпечнішими у світі звірюками — роговоглі, снуцвангери і жахливі злісні вангдудлі. Один вангдудль легко може зжерти десяток умпа-лумпів та ще й примчати по добавку. Коли я туди примандрував, то виявив, що маленькі умпа-лумпи живуть у хатинках на деревах. Вони мусили жити в цих дерево-хатках, щоб урятуватися від вангдудлів, рого-воглів та снуцвангерів. Вони страшенно голодували. Харчувалися зеленою гусінню, а гусінь на смак була огидна, тож умпа-лумпи цілісінькими днями нишпорили у верхівках дерев, шукали, з чим би ту гусінь змішати, щоб поліпшити її смак — червоних жучків, наприклад, або евкаліптового листя чи кори бон-бонового дерева. Усе те було противнюче, та все ж не таке противнюче, як гусінь. Бідолашечки умпа— [105]лумпи! Понад усе їм хотілося бобів какао. Та вони ніде не могли їх роздобути. Умпа-лумпа був щасливий, коли за рік вдавалося знайти три-чотири какаові боби. А як вони про них мріяли! Какао-боби снилися їм ночами, а вдень вони тільки про них і говорили. Варто було при умпа-лумпі згадати слово "какао", як у того починала текти слина. Какао-боби, — розповідав містер Вонка, — ростуть на какаових деревах, і саме з них роблять шоколад. Без какао-бобів шоколаду не вийде. Какао-боби — це і є шоколад. Я на цій фабриці щотижня переробляю мільярди какаових бобів. Отож, шановні діти, коли я довідався, що умпа-лумпи шаліють за цим харчем, то одразу видряпався по дереву в їхнє село і пропхав голову в двері хатки вождя племені. Той бідолаха сидів охлялий і намагався їсти з миски товчену зелену гусінь, та ще й так, щоб не знудило. "Послухайте мене, — сказав я (звісно, не нашою, [106] а умпа-лумпівською мовою), — якби ви всі перебралися в мою країну й жили на моїй фабриці, то мали б какао-бобів скільки захочете! У моїх коморах їх цілі гори! їжте, скільки влізе! їжте, хоч лусніть! Можу й зарплатню видавати бобами!" "Ви серйозно?" — аж підстрибнув на стільці вождь умпа-лумпів. "Авжеж, серйозно, — підтвердив я. — А ще зможете їсти шоколад. Шоколад ще смачніший за какаові боби, бо до нього додають молоко й цукор". Чоловічок заволав з радості й метнув миску з товченою гусінню у вікно хатинки. — "Домовилися! — вигукнув він. — Перебираймося!" Отож я й переправив їх усіх сюди, усіх чоловіків, жінок і діточок умпа-лумпівського племені. Це було легко. Я перевіз їх контрабандою У великих ящиках з дірочками, і всі добралися живі й здорові. Вони чудові працівники. Усі вже говорять по-нашому. Люблять танці й музику. Постійно складають пісні. Гадаю, ви ще не раз почуєте сьогодні їхні співи. Але мушу попередити, що вони досить пустотливі. Люблять жартувати. А одягаються, наче й досі живуть у джунглях. Наполягають на цьому. Чоловіки, як ви й самі бачите через річку, носять тільки оленячі шкури. Жінки носять листочки, а діти взагалі нічого не носять. Жінки щодня вбираються в нові листочки... — Татку! — закричала Верука Солт (та дівчина, яка мала все, що забажає). — Татку! Я хочу умпа-лумпу! Дістань мені умпа-лум-пу! Негайно хочу умпа-лумпу! Заберу його додому! Скоріше, татку! Дістань мені умпа-лумпу! — Ну що ти, кицю! — сказав їй батько, — не можна перебивати містера Вонку. — Хочу умпа-лумпу! — верещала Верука. — Добре, Веруко, добре. Але ж я не можу дістати [108] його в цю секунду. Потерпи. Я постараюся, щоб до вечора ти його вже мала. — Авґустусе! — крикнула пані Ґлуп. — Ав-ґустусе, золотко, не треба такого робити. Авґустус Ґлуп, як ви вже, мабуть, здогадалися, нищечком підкрався до річки і тепер стояв на березі навколішки, з шаленою швидкістю заливаючи собі жменями в рот рідкий гарячий шоколад. Розділ 17. Авґустус Ґлуп вилітає в трубу Коли містер Вонка обернувся й побачив, що робить Авґустус Ґлуп, то закричав: — Ой, не треба! Авґустусе, благаю! Не треба такого робити! Людська рука не повинна торкатися до мого шоколаду! — Авґусь! — покликала пані Ґлуп. — Чи ти не чув, що тобі кажуть? Негайно відійди від річки! — Це так чу-до-во! — простогнав Авґустус, не звертаючи уваги ні на матір, ні на містера Вон-ку. — От би ще ківшика, щоб добре було пити! [110] — Авґустусе, — закричав містер Вонка, під^ стрибуючи й розмахуючи в повітрі тростиною, — негайно відійди. Ти забруднюєш шоколад! — Авґусь! — закричала пані Ґлуп. — Авґустусе! — закричав пан Ґлуп. Але Авґустус ніби оглух і не чув нічого, крім поклику свого велетенського шлунка. Він про-стягся долі на весь зріст, витяг шию і по-собачому сьорбав з річки шоколад. — Авґустусе! — волала пані Ґлуп. — У тебе ж нежить, ти заразиш мільйони людей по всій країні! — Обережно, Авґустусе! — репетував пан Ґлуп. — Ти дуже низько нахилився! Пан Ґлуп мав цілковиту рацію. Бо раптом пролунав пронизливий вереск, а тоді — шубовсть! — Авґустус Ґлуп упав у річку і миттю зник під коричневою поверхнею. — Рятуйте його! — замахала парасолькою поблідла пані Ґлуп. — Він утопиться! Він не вміє плавати! Рятуйте його! Рятуйте! — Побійся Бога, жінко, — вигукнув пан Ґлуп, — я не стрибатиму! Це ж мій найкращий костюм! На поверхню знову вигулькнуло коричневе від шоколаду обличчя Авґустуса Ґлупа. — Рятуйте! Поможіть! Рятуйте! — залементував він.