Мертві душі - Микола Гоголь
Аж раптом: на місце попереднього тюхтія був присланий новий начальник, людина військова, суворий, ворог хабарників і всього, що зветься неправдою. На другий же день настрахав він усіх до одного, зажадав звітів, побачив недоліки, на кожному кроці недостачу сум, помітив у ту ж хвилину будинки гарної цивільної архітектури, і пішло перебирання. Чиновники були відставлені від посад; будинки цивільної архітектури перейшли в казну й повернуті були на різні богоугодні установи й школи для кантоністів; усе розпушено було в пух, і Чичиков більш за всіх. Обличчя його відразу, незважаючи на приємність, не сподобалось начальникові, чому саме, Бог відає, іноді навіть просто не буває для цього причини, і він зненавидів його на смерть. Але тому, що він усе-таки був людина військова, отже не знав усіх тонкощів цивільних каверз, то через якийсь час, за допомогою правдивої зовнішності й уміння підробитися до всього, втерлися до нього в ласку інші чиновники, і генерал незабаром опинився в руках ще гірших шахраїв, яких він зовсім не мав за таких; навіть був задоволений, що вибрав нарешті людей як слід, і хвалився не на жарт тонким умінням розбиратися в здібностях. Чиновники зразу збагнули дух його і характер. Всі, хто тільки був під начальством його, стали страшенними гонителями неправди; скрізь у всіх справах вони переслідували її, як рибалка острогою переслідує яку-небудь м'ясисту білугу, і переслідували її з таким успіхом, що незабаром у кожного опинилося по кілька тисяч капіталу. В цей час навернулося на путь істини багато з попередніх чиновників і були знову прийняті на службу. Але Чичиков уже ніяким способом не міг втертися, хоч як старався і обстоював за нього підохочений листами князя Хованського перший генеральський секретар, що збагнув цілком спроби керування генеральським носом, але тут він аж нічогісінько не міг зробити. Генерал був такого роду людина, що хоч і водили його за ніс (правда, без його відома), та зате вже коли в голову йому западала якась думка, то вона там була все одно, що залізний цвях: нічим не можна було її звідти витягнути. Усе, що міг зробити розумний секретар, було знищення забрудненого послужного списку і на те вже він зрушив начальника не інакше, як співчуттям, змалювавши йому живими фарбами зворушливу долю нещасної родини Чичикова, якої, на щастя, в нього не було.
"Ну, що ж!" сказав Чичиков: "зачепив, поволік, зірвалось, не питай. Плачем горю не допоможеш, треба діло робити". І от вирішив він наново починати кар'єру, знову озброїтись терпінням, знову обмежитись у всьому, хоч як привільне й добре був розпросторився попереду. Треба було переїхати в інше місто, там ще набути собі слави. Усе якось не клеїлося. Дві-три посади мусив він змінити за найкоротший час. Посади якось були брудні, низькі. Треба знати, що Чичиков був найблагопристойнішою людиною, яка будь-коли існувала на світі. Хоч він і мусив спочатку вибиватися з-поміж брудного товариства, але в душі завжди зберігав чистоту, любив, щоб у канцеляріях столи були з лакованого дерева і щоб все було благородно. Ніколи не дозволяв він собі в мові неблагопристойного слова і ображався завжди, коли в словах інших бачив відсутність належної пошани до чину або звання. Читачеві, я думаю, приємно буде дізнатися, що він кожних два дні міняв на собі білизну, а влітку, під час спеки, навіть і щодня: усякий хоч трошки неприємний запах уже ображав його. З цієї причини він щоразу, коли Петрушка приходив роздягати його й скидати чоботи, клав собі в ніс гвоздичку, і в багатьох випадках нерви в нього були дражливі як у дівчини; і тому тяжко йому було опинитися знову в тих рядах, де все тхнуло оковитою і непристойністю у вчинках. Хоч як кріпився він духом, одначе схуд і навіть позеленів під час таких невдач. Уже починав був він повнішати й набувати тих круглих і пристойних форм, в яких читач застав його при зав'язанні з ним знайомства, і вже не раз, поглядаючи в дзеркало, думав він багато про що приємне: про жіночку, про дитячу кімнату, і посмішка йшла за такими думками; але тепер, коли він глянув на себе якось ненароком у дзеркало, не міг не скрикнути: "матінко ти моя пресвята! який же я став бридкий!" І потім довго не хотів дивитись на себе. Але зносив усе герой наш, зносив сильно, терпляче зносив, і — перейшов нарешті на службу до митниці. Треба сказати, що ця служба давно була таємним предметом його помислів. Він бачив, якими розкішними закордонними речами обзаводилися митні чиновники, які фарфори й батисте пересилали кумасям, тітонькам і сестрам. Не раз давно вже він говорив, зітхаючи: "от би куди перебратися: і кордон близько, і освічені люди, а яких тонких голландських сорочок можна придбати!" Треба додати, що при цьому він думав не раз про особливий сорт французького мила, яке надавало незвичайної білизни шкірі й свіжості щокам; як воно звалося, Бог відає, але, за його припущенням, неодмінно мало бути на кордоні. Отже, він давно б хотів на митницю, але затримували поточні різні вигоди по будівельній комісії, і він міркував справедливо, що митниця, хоч би як там, усе ще не більше, як журавель у небі, а комісія вже була синиця в руках. А тепер вирішив він, будь-що-будь, добитися до митниці і добився. За службу свою взявся він з старанністю незвичайною. Здавалось, сама доля призначила йому бути митним чиновником. Такої спритності, проникливості й прозорливості було не тільки не бачено, але навіть не чувано. За три-чотири тижні він уже так набив руку в митній справі, що знав геть чисто все: навіть не важив, не міряв, а з фактури знав, скільки в якій штуці аршинів сукна чи іншої матерії, взявши в руку пакунок, він міг сказати відразу, скільки в ньому фунтів. Що ж до обшуків, то тут, як висловлювалися навіть самі товариші, у нього просто був собачий нюх: не можна було не здивуватись,
