Андріївський узвіз - Володимир Діброва

Чекайте, раптом озвався якийсь педант, я цього не розумію.

Чого ти не розумієш?

Тут у нас написано "Богородице мого народу".

Ну?

То це виходить, що народ — це бог.

Що ти, їй-богу, чіпляєшся до слів!

Або ось тут, не вгавав педант, на наступній сторінці — "А як не даси, то я знати не знаю тебе! И прокляну, яко сидорову козу".

Ну?

Це погроза. Це шантаж.

Це щире почуття! З глибин душі.

Цього в інших молитвах немає.

Молитва — не догма, а призвід для творчості.

Але ж…

Помовч!

Ні, нехай він доскаже!

Бригада розбилася на два табори. Один стояв на тому, що не можна відхилятися від того значення, яке закріплене за кожним словом. Другий обстоював право споживача наповнювати слова чим йому заманеться. Тверезі голови з обох боків намагалися знайти компроміс, тобто звести всі лексичні одиниці до одного, всеохоплюючого слова. Бо тоді вони могли б закріпити за ним певну велику літеру й оголосити, що воно — наш Бог.

А де ж його знайти?

Кого?

Слово це.

Звідки я знаю? Десь, мабуть, не тут.

А де?

По спецфондах. У засекречених книжках.

Я знаю, здогадався хтось, яке нам потрібне слово!

Яке?

Слово "Слово"!

Усі зразу ж посідали до столу складати родовід Слова. У розділ "батьки" вони внесли чотири стихії, небесні тіла, росу, ряст, чорнозем, віру, надію, любов і деякі рослини — звіробій, деревій, м’яту, чебрець і ромашку.

Чекай! здали у когось нерви.

Що? Що тобі не так?

Чому саме ці рослини?

Бо вони у нас скрізь ростуть. І гарно римуються. "Звіробій — всі у бій". "Чебрець —"…

Це так. Але всі вони — від шлунку.

Ну то й що?

Люди подумають, що ми від проносу не просихаємо.

У цю мить до кабінету влізла президія.

Ну, запитала президія, як ви тут? Запрацювалися? Аж дим іде? Не чекали? Це добре. Знайшли ідею?

Більш-менш.

То показуйте сценарій дійства!

Бригада виклала наробки. Президія обслинявила палець і стала гортати аркуші. На це пішло півхвилини, включно із обтиранням пальця об вчасно простягнуту серветку.

І це все? затряслася президія. Це все, що ви отут наколупали? А де ж страх? Де залізний стрижень? Хіба цим когось налякаєш? Хіба надихнеш? Та цим навіть дебіла не обдуриш!

Митці образилися, ветерани обурилися.

Ми, між іншим, професіонали. І ми не дозволимо…

Ви тут, сказали їм, у нас на повному утриманні. І що ми маємо за це? Га?… "Сяйводавче"… "Не обділи нас ні красивим, ні корисним"… А де ж дійство?

Бригада пояснює, що це — не їхня провина. Тому що їх цьому не вчили. Що всі вчені здиміли десь. Тому їм власним розумом довелося доходити до глибин. Що вони й так з себе вичавили що змогли.

Ми, сказали їм, дали вам завдання. Ну й де ж той сценарій? Де наша ідея?

Ідею ми вам дамо. Але не треба тиснути, бо…

Так, урвали їх, що там у нас надворі? Вечір? Даємо вам ніч. Щоб на ранок ви всю цю срань заримували, накидали на ноти і розписали на голоси!

Краще дайте нам, попросила бригада. якусь наводку. Директиви. Поясніть, що ви хочете? Яка мета всього цього?

Мета в нас, сказали їм, одна. Щоб все було як слід. Ви хочете, щоб це було Слово? Грець із ним. А краще — слава. Слава Славі! І владі теж. Слава і многая літа. Пишіть! "У нас у всіх одна мета — владі многая літа — земля ти наша свята". Як вам це?

Нас це вражає, але…

Або ось таке. "Уставай — не куняй!" Гарна рима. І в кожному номері щоб були приклади героїзму. Недосяжні взірці. З боку, перш за все, керівництва. Покопирсайтеся в історії. Знайдіть там гідні тиражування постаті. Якогось князя або царя. Чи ватажка. Замашного й вогнистого. З перцем і солоним слівцем. Народ таке любить. А ще краще — бабу. Це модно й під це зараз гроші дають. Але наголос — на військовій тематиці. Та й вона легше на музику кладеться. Інакше буде бардак. Нашим людям потрібні прості й зрозумілі правила. Щось типу… "Сім непорушних принципів і їхні сім складових".

Чому саме сім?

Щоб охопити весь тиждень. Наприклад. Перший день. Понеділок. Принцип понеділка — єдність. Сім її складових. Перша — єдність мети. Друга — єдність і наскрізність керівництва. Третя — єдність критики і самокритики. Четверта — єдність спільних зусиль. П’ята — єдність заходів здійснення зусиль. Шоста — єдність… цього… єдність… цих… Скільки ви вже там нарахували?

П’ять.

Шість!

Шосту ви недовизначили.

Ну так от ви й зробіть це! Придумайте що-небудь.

Вичерпавши директиви, президія пішла на вечерю.

Основна маса бригади засіла перелопачувати те, що вони раніше накидали, але серед них знайшлися виродки, які замислили помсту.

Так, казали собі виродки, ми — слабкі люди. Ми скептики. Але ж ми не ідіоти. I не негідники.

Щоб і надалі поважати себе, вони створили паралельний сценарій дійства, в якому княгиня, вона ж засновниця нашої духовності, зображалася, по-перше, як слабка на передок, а, по-друге, як садистка. У сороміцьких