Андріївський узвіз - Володимир Діброва
Шо-шо?
Єдиного.
Чого єдиного?
Чогось такого, що завжди є.
Наприклад?
Наприклад, ковбаса, горлають екстремісти з правої купки.
Наприклад, перекрикують їх екстремісти із крайньо-лівої, мова.
Не всі зразу, вимагають прихильники компромісу, а по черзі.
Ну так от, кажуть ті, котрі за ковбасу, ми теж за дух. Але за справжній. Ковбаса без духу — не ковбаса. Тому в неї й кладуть часник. Тому ще древні ацтеки мали релігію, яка їм дозволяла…
Для нас зараз мова, кричать їхні опоненти, важливіша за релігію.
Так, кажуть їм, не можна.
Чому це?
Бо без релігії не буде на що чіпляти моральність.
Моральність, кажуть їм, нехай сидить і не гавкає. Бо моральність слабкіша за реальність.
Не можна так казати.
Чому?
Бо це — не ідея.
А що?
Думка.
Ідея!
Думка!
Дискусія робиться бійкою, і купки змішуються.
Зараз нам треба, вирішують м’яті об’єднані ідеї, і те, і те. Щоб і нагодувати всіх і водночас запровадити духовність. Хоча б на п’ять хвилин, але щодня. А для цього годилося б створити щось на зразок чорнечого ордену. Щоби довкола урочистих подій верхній ешелон міг походити в рясах.
Самих ряс замало, кажуть їм. Потрібна зчепка. Клей. Щоб усе сходилося в одну точку й саме крутилося.
Як це зробити?
А так, що як тільки воно народилося, ми йому робимо щеплення.
Кому?
Всім. От тоді ця ідея буде для кожного рідною.
Яка ідея?
Відповіді на це питання ніхто не знає. І як вони не б’ються, скільки не засідають, а ідея не вимальовується.
А що, каже хтось, як ми наймемо бригаду? З майстрів слова та ветеранів ідеології.
Всі згодні.
Беріть що хочете, каже президія бригаді. Тут усе — наше. Спільне добро, гуртовий спадок, перли думок і зітхань. їжте від пуза. Співайте від души. Вдягайте по кілька пар. А як треба добавки — гукайте. Під це діло фонди знайдуться. Але! Щоби на таке-то число ви нам представили дійство з ідеєю. Яка б своїх надихала, а чужих жахала. Дійство, воно ж шаблон. Керівні органи по свободі наповнять його чим треба. Воно ж кістяк. Бо була б кістка, м’ясо саме наросте.
* * *
Замість дзвоника після перерви тричі бовкає церковний дзвін. Завіса розсовується, світло гасне і в оркестровій ямі вибухає гімн. В гімні литаври уособлюють звитягу, арфи — розчуленість, труби оспівують тяглість історії, бубон — біль і борню, альти зі скрипками — красу брів, вусів і критих соломою стріх.
Кін по черзі загарбують то співи, то танці, то декламації та уривки з вистав. Кожен з номерів має чітку, зрозумілу структуру. За кожним закріплені виконавці, червона нитка, ударний рядок, ключові та красиві слова.
Дійство відбиває самобутність національного духу і відповідає міжнародним стандартам. Наочність апофеозу посилена князем (на цю роль одразу наклав лапу головний народний артист), який гарцює коном на справжньому коні.
Чоловік здогадується, що народження дійства проходило в корчах. Що майстри змагалися з ветеранами і в парах, і поодинці, знаскока і плазом, застосовуючи перекури, тоді науковий підхід, тоді світовий досвід і, нарешті, менеджмент.
Все по нулях.
Що робити?
Почали з того, що запровадили сухий закон. Довелося усім перейти на каву (подвійні половинки без цукру) та чай (три пакунки на склянку). Підкріпившися, бригада провела повну ревізію, і та ревізія показала, що все у них є, окрім згадки про Бога.
А навіщо вона нам?
Ніхто цього не знав. Тому вони зв’язалися з президією, а президія підняла на ноги інститут вчених. Ті кинулися в архів і знайшли відповідь: треба молитися.
І це все?
Більш-менш.
Гаразд. Ідіть. Будемо, якщо вже треба. Не ми перші, не ми останні. Але як це робиться?
Знову гукнули вчених. Ще главніших за попередніх. Тих, котрі на молитвах з’їли собаку.
Ось вам тексти, сказали митцям вчені. Беріть їх і вчить напам’ять.
Для чого?
Щоб повторювати.
Коли?
Весь час.
Весь час?
Так. Або хоч по кілька разів на день.
Ну і що це дає?
Як що? Читайте. Тут все написано.
Так це виходить, сказали майстри з ветеранами, прочитавши все як слід, що молитва — це як прохання?
Більш-менш.
Ну так що ж ви мовчали? Просити ми вміємо…
Бригада скоренько накидала на папері список прохань, серед яких було щастя, здоров’я, довгі літа, мирне небо, хороший настрій, матзабезпечення, успіхи в спорті, міцна родина, любов у всіх її видах.
Окремий абзац було присвячено долі. Її опис (кілька сторінок кучерявих прикметників) кінчався схожими на наказ побажаннями (перший стовпчик — "і не дай нам", другий — "а дай нам"). I замість підсумка — "все тільки найкраще плюс те, що ми самі собі побажаємо".
До Бога зверталися як по-простому, мов до кревняка ("Боже", "Отче"), так і з зазначенням його регалій ("небесно-єдиний творець ти наш", "достославний", "гамуючий хлад, глад і наготу", "благий пастирю вбогих"). Не забули й того, що він там, на небі, не сам, а разом з сином, і з його матір’ю, тобто зі своєю жінкою (інакше, що б це було за життя). Від щедрот додали до святої родини ще й карооку дочку (бо син-одиначок — це не діло) і діда по материнській лінії (без баби, бо вона, тобто теща Отця,