Андріївський узвіз - Володимир Діброва
Подружка, яку одногрупник сватає студентові, зиркає на годинник і каже, що їй треба бігти.
Сиди, кричать на неї, попелюшко! Ще нема дванадцятої!
Скажи, радить їй подружка, батькам, що ти у мене. Бо це правда! Давай я їм задзвоню.
Поки дівчата дзвонять, одногрупник тягне студента у ванну.
Студент піддається, але каже, що він також іде.
Ніде, тримає його одногрупник, ти не йдеш! Про все домовлено!
Я не можу.
Ти — зрадник Родіни! Хочеш зірвати нам тост за товариша Сталіна? Для кого я стараюся? Ти ж мене сам просив!
Коли? Про що?
Після клубу, на лаві. Забув?
Я нічого не просив. Ти сам…
Чекай! Може, ти — підар?
Припиняй!
Я підозрював. Я знав! Ти — підарас!
Не пиз…
Тоді лишайся!
Добре.
Молодець!
Одногрупник відкручує воду і тягнеться по мило.
У-у, крутить він носом, мов дегустатор парфумів, німецьке! Моє улюблене. Ес лібе ді Де-Де-Ер унд партайґеноссе Вальтер Ульбріхт!
Двома рухами він зриває із себе одяг, але замість перемкнути воду на душ, щедро милить собі в паху і під пахвами, залазить у ванну й блажено хлюпається.
Що ти, питає його студент, робиш?
Гігієна, каже він, юбер аллес! Спочатку я, тоді ти.
Дякую, каже студент, я і так чистий.
В такому разі, одногрупник бере з полички свіжий махровий рушник, тобі треба пройти школу молодого бійця.
Що що?
Інструктаж.
А не пішов би ти…
Пояснюю на пальцях. Це — латашок, а оце — сабатерочка. Тепер мари сюди. Встромляєш…
Не вчи ученого…
…оце — сюди…
…а зїж гівна печеного!
Разгаворчики в строю! Так. Пози. Номер один. Ставиш її на чотири пропалиги…
Чувак, помовч! Я зараз виблюю!
І останнє! Не поспішай туди лізти. Спочатку доведи її до повної кондиції, а тоді пірнай. Бо я вас, салат, знаю! Ти зрозумів? Ніжним жестом…
Ну годі! Пішли!
Їхні нові знайомі, мабуть, розійшлися по спальнях. Одногрупник доводить студента до дверей однієї з кімнат, пересвідчується, що в ній — не його, а студентова пара, підморгує йому й заштовхує в присмерк.
Дівчина спирається лобом на віконне скло. Дочекавшися, щоб двері зачинилися, вона випалює, що, насправді, вона нічого не хоче.
Я, каже студент, теж.
І що вона тут лишилася тільки тому, що її ублагала більш досвідчена подружка.
Я, каже студент, також.
І я, каже дівчина, вже йду додому.
Студент каже, що він також.
От і, видихає вона, добре!
Прекрасно, каже студент і відсапується. Він питає, чи хоче вона, щоб він її провів. Бо вже пізно.
Дівчина вдячно усміхається йому.
Вони вистромлюються в коридор і чекають, коли у сусідній кімнаті, нарешті, зарипить батьківське ліжко. Щоб вирватися з пастки, в яку їх затягли друзі. И нехай вони собі тут самі злигаються. Усіма пропалигами!
Нестримний регіт не дає їм почути, що робиться в сусідний кімнаті. Закриваючи одне одному роти, вони підбираються навшпиньки до дверей в той самий момент, коли хтось зсередини відчиняє на них двері. Вони застрибують у свою темну кімнату й валяться на ліжко. Одсміявшися, вони щасливо зітхають. Хто кого торкнувся першим, того вони не пам’ятають. Це сталося швидко й невимушено. Дотик спрацьовує як сигнал. Як знак того, що тепер їм все можна. І він, і вона знаходять те, про що вони так багато чули, і, забувши про інструктаж, починають досліджувати свої знахідки. Це триває доки студент раптом не здригається, тоді ще раз і нарешті зі стогоном валиться на перелякану дівчину. Дівчина вищить. Не знайшовши об що їй витерти руку, вона вириває аркуш зі шкільного зошита на письмовому столі.
Студент теж заскочений подібним явищем природи. Я зараз, каже він і йде на кухню, замивати плями.
Там за столом сидить його одногрупник і палить.
Ну, питає він, що? Як було? Кайф?
Та, каже студент, от…
Що, каже одногрупник, не доніс? Ех ти ж… А я попереджав.
Що ж робити?
Нічого не робити. Чекати. Саме минеться.
