Пригоди Тома Сойєра - Марк Твен
Том білив собі й не звертав на пароплав ані найменшої уваги. Бен пильно подивився на нього й мовив:
– А-а! То це тебе тут пришвартували, он як?
Відповіді не було. Том оглянув свій останній мазок очима митця, тоді ще раз легенько провів щіткою по паркану і знов подивився, як вийшло. Бен підійшов і став поруч нього. Томові так захотілось яблука, що аж слина покотилася, та він не облишав свого діла.
– То що, друже, мусимо працювати? – спитав Бен. Том рвучко обернувся і сказав:
– А, це ти, Бене! Я тебе й не помітив.
– Слухай, я оце йду купатися. Я, розумієш? А ти не хочеш? Та ні, ти, мабуть, краще попрацюєш, еге ж? Ну звісно, що попрацюєш.
Том якусь хвилю замислено дивився на товариша, тоді спитав:
– Що ти називаєш працею?
– А оце що – хіба не праця?
Том знову взявся білити й недбало відказав:
– Ну що ж, може, праця, а може, й ні. Я знаю тільки, що Томові Сойєру вона до вподоби.
– Ха, можна подумати, що тобі й справді подобається білити!
– Чи подобається? А чом би й ні? Хіба нам кожного дня випадає білити паркани?
Тепер усе постало в новому світлі. Бен навіть забув про своє яблуко. А Том ретельно водив щіткою туди й сюди, відступав на мить і дивився, як виходить, тоді щось підправляв то там, то інде і знов дивився. Бен стежив за кожним його рухом з дедалі більшою цікавістю і захопленням. Раптом він сказав:
– Слухай, Томе, дай і мені трохи побілити.
Том поміркував і спершу начебто ладен був погодитись, але потім передумав.
– Та ні, Бене, мабуть, нічого не вийде. Розумієш, тітка Поллі дуже прискіпується до цього паркана – він же, бач, виходить на вулицю. От якби це був задній паркан, я б не мав нічого проти, та й вона теж. А щодо цього паркана вона страх яка прискіплива: його треба так ретельно побілити, щоб ніде ані-ні. Певне, так зуміє хіба що один хлопець на тисячу, а може, й на дві тисячі.
– Та невже? Ой Томе, ну дай мені спробувати… хоч трішечки. Якби це ти мене просив, я б дав.
– Бене, та я б з охотою, слово честі, але ж тітка Поллі… Он і Джім хотів білити, а вона не дозволила, і Сід хотів, і Сідові не дозволила. Розумієш, як з мене спитають? Ану ж візьмешся ти – і раптом щось не так…
– Ой, дурниці, я старатимусь не гірше за тебе. Ну дай спробувати… Слухай, а я віддам тобі серединку цього яблука.
– Ну що ж… Та ні, Бене, краще не треба. Я боюся.
– Я віддам тобі все, що лишилося.
Том випустив щітку з рук видимо знехотя, але з таємною радістю в душі. І поки колишній пароплав «Велика Міссурі» упрівав, працюючи під пекучим сонцем, відставний маляр сидів у затінку на якійсь діжці, погойдував ногами й, наминаючи його яблуко, замислював підступи проти нових жертв. А таких не бракувало: хлопці раз у раз пробігали вулицею, спинялись покепкувати – і лишалися білити паркан. Коли Бен зовсім видихався, Том продав наступну чергу Біллі Фішерові за «майже нового» паперового змія, а коли стомився й той, право білити придбав Джонні Міллер – за дохлого пацюка на мотузці, щоб крутити ним над головою, – і так далі, і так далі година за годиною.
На середину дня Том із жалюгідного злидня, яким був уранці, перетворився на справжнього багатія, що потопав у розкошах. Крім згаданих уже коштовностей, він мав дванадцять кульок, поламаний пищик, скельце від синьої пляшки, щоб дивитися крізь нього, порожню котушку, ключ, який нічого не відмикав, грудку крейди, скляну затичку від карафки, олов’яного солдатика, двійко пуголовків, шість пістонів, однооке кошеня, мідну дверну клямку, собачий нашийник – не було тільки собаки, – колодочку від ножика, чотири апельсинові шкуринки та стару поламану раму від кватирки. До того ж він чудово провів час, тішачись безділлям і чималим товариством, а паркан стояв побілений аж у три шари! Якби не скінчилося вапно, Том обібрав би всіх хлопців у містечку.
Тепер він подумки сказав собі, що, зрештою, життя на цьому світі не таке вже й погане. Сам того не знаючи, він відкрив загальний закон, що керує всіма людськими вчинками: і кожен хлопець, і кожна доросла людина завжди прагнутимуть і домагатимуться тільки того, чого важко досягти. Коли б Том був великим і мудрим філософом, як-от автор цієї книжки, він зрозумів би, що Праця – це все те, що ми зобов’язані робити, а Гра – все, чого ми робити не зобов’язані. І це допомогло б йому усвідомити, чому робити штучні квіти чи марудитися ще над якоюсь нудотою – це праця, а збивати кеглі чи сходити на Монблан – усього лише розвага. В Англії деякі заможні пани полюбляють улітку самі правити запряженою четвериком поштовою каретою, проїжджаючи так щодня по двадцять-тридцять миль, – і тільки тому, що це коштує їм чималих грошей; та якби їм запропонували за це платню, розвага стала б працею, і вони відмовилися б від неї.
Хлопець поміркував ще трохи про ту істотну зміну, що відбулася в його становищі, а тоді подався з доповіддю до штаб-квартири.
Том з’явився перед тіткою Поллі, що сиділа біля відчиненого вікна в затишній кімнаті у глибині будинку, яка правила водночас за спальню, вітальню, їдальню і кабінет. Лагідне літнє повітря, миротворна тиша, пахощі квітів та заколисливе гудіння бджіл справили на неї належний вплив, і вона куняла над своїм плетінням, бо не мала іншого товариства, крім кота, але й він спав у неї на колінах. Окуляри вона задля безпеки підняла аж на чоло, і вони лежали на її сивих косах. Тітка не мала сумніву, що Том давно кудись утік, і здивувалася з того, як безбоязно він став перед її очі.
– Тітонько, а тепер можна піти погуляти? – спитав він.
– Як, уже? Скільки ж ти зробив?
– Усе зробив, тітонько.
– Томе, не кажи мені неправди, я терпіти цього не можу.
– Я кажу правду, тітонько. Все зроблено.
Тітка Поллі не дуже вірила таким заявам. Отож пішла
