Пригоди Тома Сойєра - Марк Твен
Вона й засмутилася тим, що проникливість зрадила її, і водночас була рада, що Том бодай цього разу повівся як годиться.
Аж раптом обізвався Сід:
– Чогось мені здається, ніби ви зашили йому комір білою ниткою, а тут чорна.
– Та певне ж білою!.. Томе!..
Том не став чекати, що буде далі. Уже в дверях він обернувся й гукнув:
– Ну, Сідді, це тобі так не минеться!
У безпечному місці Том роздивився на дві великі голки, застромлені зі споду у вилогу його куртки й обмотані нитками: одна білою, друга – чорною. І пробурмотів сам до себе:
– Вона б зроду не помітила, коли б не Сід… Чорт її знає! То вона зашиває білою ниткою, то чорною. Щось би вже одне, а то де там устежити. Але Сіда я таки відлупцюю. Буде йому наука.
Том аж ніяк не був Зразковим Хлопчиком у містечку. Та він дуже добре знав такого і страшенно не любив його.
Минуло хвилини зо дві, а може, й менше – і він забув про всі свої тривоги. І не тому, що вони були не такі прикрі й гіркі, як печалі дорослих людей, – просто їх на якийсь час витіснило нове непереборне захоплення, точнісінько так, як і доросла людина забуває своє горе, збуджена якимсь новим, цікавим для неї ділом. Таким цікавим ділом став для Тома новий спосіб свистіти, щойно перейнятий від одного негра, – і хлопцеві не терпілося повправлятись у ньому на волі. То був особливий, подібний до пташиного, свист, таке собі заливчасте щебетання, яке виходить, коли часто-часто доторкатися кінчиком язика до піднебіння, – читач, певно, пригадає, як це робиться, якщо він сам був колись хлопчиком. Не пошкодувавши зусиль, Том скоро опанував цю премудрість і тепер простував вулицею з солодкою музикою на устах і великою вдячністю у душі. Він почував себе, наче астроном, що відкрив нову планету, але радість його, поза всяким сумнівом, була ще більша, глибша й щиріша, ніж в астронома.
Літні надвечір’я тягнуться довго, і надворі ще не споночіло. Раптом Том урвав свою трель. Перед ним був незнайомець – хлопчина, трохи більший за нього самого. У глухому провінційному містечку Сент-Пітерсберзі будь-яка нова людина, незалежно від статі й віку, являла собою справжню дивовижу. А цей хлопець був ще й добре вдягнений – аж надто добре, як на будень. Просто-таки неймовірно добре. На ньому був гарний новісінький капелюх, застебнута на всі ґудзики, нова й чиста синя сукняна куртка і такі самі нові й чисті штани. До того ж він мав на ногах черевики, а була ще тільки п’ятниця! І навіть краватку на шиї – якусь барвисту стрічку. Одне слово, справляв враження міського жевжика, а Тома від таких аж з душі вернуло. Чим далі він розглядав це виряджене диво, тим вище задирав перед ним носа і тим жалюгіднішим здавався йому власний одяг.
Жоден з хлопців не озивався. Коли зрушав з місця один, зараз же зрушав і другий – але тільки вбік, по колу. Вони весь час трималися лицем до лиця, дивлячись просто в очі один одному. Нарешті Том сказав:
– Вибити тобі бубну?
– Ану спробуй, побачимо.
– Кажу – виб’ю, то й виб’ю.
– Руки короткі.
– А от і виб’ю.
– Не виб’єш.
– Виб’ю.
– Ні, не виб’єш.
– Виб’ю!
– Ні!
Запала ніякова мовчанка. Потім Том спитав:
– Тебе як звати?
– А тобі що до того?
– Ось я тобі покажу, що мені до того.
– Чого ж не показуєш?
– Багато говоритимеш, то й покажу.
– І говоритиму, і говоритиму, і говоритиму! Ну, то що? – Думаєш, ти велика цяця, еге ж? Та якби я захотів, то помолотив би тебе однією рукою, а другу хай би мені прив’язали за спиною.
– То чого ж не помолотиш? Тільки базікаєш.
– А таки помолочу, як не вгамуєшся.
– Ха-ха, бачили ми таких!
– Слухай, чепуруне! Гадаєш, ти велика птиця, еге ж?
Ач якого капелюха напнув!
– Не подобається – то збий його з мене. Збий – і побачиш, що тобі буде.
– Брешеш!
– Сам ти брешеш.
– Ти паскудний брехун і боягуз.
– Ану котися ти, знаєш куди…
– Ще раз пошли мене – і я розвалю тобі голову каменюкою.
– Ой-ой-ой, так і розвалиш!
– Кажу тобі, розвалю!
– То чого ж не розвалюєш? Чого тільки кажеш, а нічого не робиш? Боїшся!
– Я не боюся.
– Боїшся.
– Ні!
– Боїшся!..
Знов запала мовчанка. Обидва знов затупцяли боком, поїдаючи один одного очима. Нарешті зійшлися плече до плеча.
– Забирайся геть звідси! – сказав Том.
– Сам забирайся!
– І не подумаю.
– І я не подумаю.
Вони стояли, кожен спираючись на скісно виставлену вперед ногу, і з ненавистю в очах щосили штовхали один одного. Але ні той, ні той не міг переважити. Нарешті, захекані й розпашілі, обидва обережно послабили натиск, і Том сказав:
– Ти боягуз і слинько! Ось я скажу своєму старшому братові – то він тебе самим мізинцем віддухопелить. А я йому скажу, начувайся!
– Чхав я на твого старшого брата! У мене теж є брат, ще більший за твого, такий, що за одним махом перекине його аж за отой паркан.
(Обидва брати були, звісно, вигадані.)
– Брешеш!
– Хоч ти що кажи, а це правда.
Великим пальцем ноги Том провів у пилюці риску і промовив:
– Спробуй тільки ступити за цю риску, то я так тобі дам, що рачки поповзеш. Хто б ти не був, а слізьми вмиєшся.
Чужак притьмом переступив риску й сказав:
– Ну, дай мені, ти ж обіцяв.
– Ти мене краще не чіпай, бо пошкодуєш.
– Ти ж казав, що даси мені, то чого ж не даєш?
– Хай мене чорти візьмуть, як не дам за два центи! Хлопець дістав з кишені два великі мідяки й, глузливо посміхаючись, простяг їх Томові. Той ударив його по руці, і монети полетіли на землю. А за мить і обидва хлопці покотилися по пилюці, зчепившись, мов два коти. Вони тягали й смикали один одного за чуприни та за одіж, щипали й дряпали один одному носи – і вкривали себе порохом і славою. Невдовзі картина набула чіткіших обрисів, і крізь хмари бою стало видно, що Том сидить верхи на незнайомому хлопцеві й молотить його кулаками.
– Здавайся! – зажадав він.
Хлопець лиш дужче
