На Козацьких островах - Володимир Рутківський

Старий зміряв Санька уважним поглядом. І від того погляду хлопця ніби кинуло в крижану воду. І ще йому здалося, наче в ньому поселився хтось інший. І перед тим іншим Санько був беззахисний, наче пташенятко на долоні.

Спочатку Санько сполошився. Тоді чомусь закортіло дізнатися, який у того поселенця вигляд. Але дізнатися Санько так і не встиг, бо той щез, як у тумані.

— Ого! — сказав дід Кудьма. — Аж дивно, як я змусив тебе заснути на згарищі.

— А ви й не примушували, — сказав Швайка. — Він і без цього тоді заснув. Його тітка Мокрина вкладає спати разом з курми.

— Тепер зрозуміло, — посміхнувся дід Кудьма. — Вибач, Саньку, і ти, Грицику, але я вас ще трішки перевірю. А ну, заплющіть очі і розслабтеся, як ото в сон поринаєте. Ще розслабтеся, ще. Тепер подумки роззирніться. Ну, що вас найбільше схвилювало?

Санько побачив перед собою витоптану кіньми місцину. Та місцина була неподалік, схоже, по дорозі від Сули до Воронівки. І до цієї місцини під’їздив якийсь вершник. Санько впізнав у ньому Тишкевича.

А Грицикові давно хотілося їсти. Він уже давно збирався нагадати про це Швайці, та все не насмілювався при ворожбитові. І все ж навіть дивне завдання старого не змусило Грицика забути про шмат м’яса, що лежав на споді Швайчиної торби.

— Розплющіть очі, — звелів дід Кудьма. — А тепер розповідайте, що вам вдалося побачити.

— Я Тишкевича побачив, — відказав Санько. — Біля закруту до Воронівки.

Дід випростався і якусь мить дивився на Санька таким дивним поглядом, що тому знову стало моторошно. Потому сказав Швайці:

— Спасибі за хлопця, Пилипку. Ну, а ти що побачив? — звернувся він до Грицика.

— Я бачив шматок м’яса, — відказав Грицик, не задумуючись. — Він лежить у Пилиповій торбині на споді.

Швайка лапнув торбину і здивовано зойкнув:

— Та ти що — теж ворожбит?

— Ні. Я просто бачив, як ти його туди поклав.

Швайка від реготу захитався, як билинка на вітрі.

— Ну, Грицику, ну, чародій! А я було вже таке подумав!

— Тихіше, — зупинив його дід Кудьма. І він, і Барвінок ніби прислухувалися до чогось. — Чужі вуха є не тільки в степу.

— Та хто тут може бути, діду? — усе ще сміючись, заперечив Швайка.

— Отак роззяви і гинуть, — зітхнув дід Кудьма. Затим він щось шепнув Барвінкові, і той безшелесно щез у кущах.

— Куди це ви його послали? — здивувався Швайка.

Дід Кудьма застережливо підняв руку. За якусь хвилину до них долинув швидкий цокіт кінських копит. Стукіт віддалявся у бік Воронівки.

Швайка миттю схопився на ноги і вихопив шаблю.

— Хто б це міг бути? — запитав він.

— Тобі Санько про це вже сказав, — пояснив дід Кудьма.

Швайка вражено застиг.

— Що-о? Це був Тишкевич? І ви, діду, мовчали?

— А коли б і сказав — ти що, доженеш його пішим?

При цих словах Швайка трохи охолов.

— Ну гаразд, — сказав він. — Та я все одно знайду його. Хоч на краю землі. Нам разом на світі не жити.

Дід Кудьма в задумі погладив бороду.

— Встигнеш ще з козами на торг. І запам’ятай одне: шукай його де завгодно, але тут щоб з нього жодна волосина не впала.

Пилип хотів було заперечити, проте дід Кудьма зупинив його. Сказав:

— Він — челядник пана Кобильського. А той за своїх челядників половину Воронівки зведе зі світу. Навіщо ж людям страждати через це, га?

— Тоді я подамся до пана Кобильського і все розкажу йому про того запроданця.

— Стривай, стривай… А хто бачив, як він запродавався?

— Я бачив. І хлопці.

— Еге ж, ми бачили, — втрутився Грицик у розмову дорослих.

— Хе-хе, — стомлено сказав дід Кудьма. — Нічого ви не розумієте. Для пана Кобильського Тишкевич набагато важливіший, ніж усі ми разом узяті. Не буде він ставати на прю з татарами. Навпаки, він сам не проти у злуку з ними увійти. А Тишкевич у цій справі — його права рука.

— Тоді я подамся до переяславського старости, — не здавався Швайка.

— Податися, звісно, можна, — згодився дід Кудьма. — Але ворон воронові навряд чи видзьобає око. А от ти можеш накласти головою.

Швайка довго мовчав.

— Страшні речі ви розказуєте, діду, — нарешті подав