Джим Ґудзик і машиніст Лукас - Міхаель Енде

– Що, зовсім кепсько? – запитав Джим.

Лукас повільно кивнув.

– Схоже на те, – хмуро кинув він, – що один поршень зламався. Добре, що в мене є запасний.

Він дістав із шкіряної ганчірки маленький сталевий поршень завбільшки із Джимів палець.

– Ось, – сказав машиніст, затиснувши поршень у руці.– Малий, та дорогий! Задає такт, щоб Емма пихкала.

– Гадаєш, зможеш полагодити? – тихо запитав Джим.

Лукас стиснув плечима та стурбовано пробасив:

– Так чи інакше треба спробувати. Не можна втрачати ані хвилини. Не знаю, чи витримає Емма цю непросту полагодження. Може бути, так, а може бути, і ні… Нам навіть у дрібниці не можна помилитися, інакше… Джиме, ти маєш мені допомогти, один я ні за що не впораюся.

– Гаразд, – наважившись, відповів Джим.

Він знав, що Лукас не жартує, тому питань більше не задавав. Та й вигляд Лукаса не сприяв довгим розмовам. Друзі мовчки взялися до справи.

Тим часом остаточно потемнішало, і Джимові довелося ввімкнути ліхтарика. У безмовному завзятті боролися друзі за життя своєї милої старенької Емми. Година за годиною спливав час. Поршень уставлявся глибоко досередини, тому поступово, частина за частиною, довелося розбирати весь локомотив на вузли та деталі. Слово честі, ця робота вимагала міцних нервів.

Мабуть, було вже далеко за північ. Зійшов місяць, скритий грядою хмар.

Лише неясна, ледь упізнавана присмеркова синява лежала над пустелею "Кінець Світу".

– Лещата! – упівголоса попрохав Лукас. Він працював між колесами локомотиву.

Джим протяг Лукасові лещата. Раптом він почув у повітрі якесь дивне посвистування. За ним почувся огидний клекіт. Потім знову щось прошелестіло. І ось ще раз, тепер уже зовсім близько. Що це могло бути?

Джим спробував вдивитися у пітьму. Він розрізнив безліч великих чорних горбів, які сиділи на землі та витріщали на нього палаючі очі. Знову почулося шелестіння. Гігантська незграбна птиця опустилася на дах кабіни та витріщилася на хлопчика зеленими баньками, що світилися.

Джим зробив над собою зусилля, аби не загорлати від жаху.

Не відводячи очей від страшної птиці-велетня, він прошепотів:

– Лукасе! Агов, Лукасе!

– Що таке? – озвався той із-під локомотива.

– Тут раптом з'явилися такі великі птахи, – знову зашепотів Джим. – Їх тут прорва. Вони сидять навколо і ніби чогось хочуть.

– А який вигляд вони мають? – поцікавився Лукас.

– Дуже недружелюбний, – відповів Джим. – Шиї в них голі, дзьоби криві, а очі зелені. І на кабіні вже сидить одна така і весь час на мене дивиться.

– А-а-а, – протяг Лукас, – це ж усього-на-всього стерв'ятники.

– Зрозуміло, – промовив Джим досить жалібним голосом… І трохи згодом додав: – Я лишень і узнати хотів, а що, стерв'ятники дуже полюбляють нападати чи ні? Ти як гадаєш?

– Поки ти живий, – почав пояснювати Лукас, – вони тебе не чіпатимуть. Чекатимуть, поки не помреш.

– Зрозуміло, – сказав Джим. – І за дві хвилини знову спитав: – А ти цілком впевнений?

– У чому впевнений? – перепитав Лукас із-під локомотиву.

– Ти цілком впевнений, – повторив Джим, – що маленькі чорношкірі хлопчики для них не виняток? Може, якраз їх вони полюбляють їсти живцем?

– Ні,– заперечив Лукас. – Не бійся. Стерв'ятників називають "могильники пустель", бо вони завжди мають справу тільки із мертвечиною.

– Он воно як, – пробурмотів Джим, – ну тоді гаразд.

На справді все було зовсім не гаразд. Стерв'ятник, що сидів на кабіні, робив дуже голодні рухи кінчиком дзьоба, тому Джима не залишала думка, що для маленьких чорношкірих хлопчиків стерв'ятники все-таки, мабуть, роблять виняток… А якщо не вдасться привести Емму до ладу, що тоді? Тоді їм доведеться залишитися тут, посеред пустелі "Кінець Світу", поруч із цими бридкими могильниками, що вже сидять тут та чекають.

Звідси так далеко до будь-якої людської допомоги, а до Усландії просто неможливо далеко. Отже, це кінець, і не повернутися їм до Усландії ніколи-ніколи!

Джим так далеко зайшов у своїх думках, що на нього напало раптом жахливе відчуття повної самотності. І він у розпачі розрюмсався.

Саме у цю мить Лукас вибрався з-під локомотиву і почав витирати ганчіркою руки.

– Що з тобою, старий? – запитав він, тактовно дивлячись убік, бо, звісно, відразу зрозумів, у чому справа.

– Нічого, відповів Джим, – у мене просто… здається… у мене гикавка почалася.

– Он воно як, пробурмотів Лукас.

– Лукасе, скажи мені, тільки чесно, – тихо попрохав Джим. – Чи є ще надія?

Лукас задумливо подивився перед собою, а потім, серйозно дивлячись в очі Джимові, відповів:

– Послухай-но мене, Джиме Кнопко!