Вибач та зрозумій - Катя Кірініна

Олеся

Якби моя мама була зараз живою, вона змогла б дати мені пораду, як поводитися на корпоративних заходах чоловіка. Купа народу, які намагаються за ненав'язливих обставин десь підлизати, десь послужити начальству.

Я ненавиджу такі заходи, зовсім не розумію, навіщо тут потрібна взагалі. Мої думки кружляють навколо моєї виставки, яка має відбутися через тиждень, а ще половини роботи не зроблено.

Дивлюся на Андрія, він, як завжди, прекрасний і зібраний, і мило розмовляє зі своїм фінансовим директором на теми, які я точно не розумію.

— Що, Лисичко, нудно тобі? — обертаюся і бачу свою хорошу подругу, якраз дружину того самого фінансового директора.

— Думаю про свою виставку, — говорю правду. — А ти вже все шампанське випила?

— Ні, в барі ще є, я перевірила, — з усмішкою відповідає Юлія, розглядаючи зал. — Як мені подобаються ці тусовки, іноді навіть думаю, чому не беру сюди бабусю, вона мене радувала б краще. А ти як? Щось тебе давно не було видно, і на дзвінки відповідаєш через раз, все добре?

— Так, я була вся в роботі останній місяць, хочеться зробити щось варте уваги, — не знаю чому, але мені завжди здавалося, що оточення чоловіка вважає мою роботу безглуздим хобі, хоча дуже багато хто мені позував.

— Всі твої знімки варті уваги, ти просто любиш камеру, орудуючи нею, як ненормальна, — мабуть, Юля все ж таки перепила шампанського, тому що починає усміхатися так, ніби їй натягнули обличчя. — Ти не тому почала мене уникати, у чому річ?

— Все добре, я справді займалася виставкою, — і я говорю правду, тільки Юля мені не вірить.

Вона не знає і половини того, що відбувається у моєму житті, і думає, що ми з Андрієм просто ще не готові розширювати сім'ю. Мені не хочеться посвячувати її у деталі, хоча ми доволі близькі. Після моєї сестри та психолога, з яким я проводжу весь вільний час, Юля — та людина, з якою можна добре дружити й не замислюватися, що вона не щира. На відміну від інших дружин оточення мого чоловіка.

Юля киває на мою відповідь, але її погляд зупиняється на комусь за моєю спиною, і вона стає напруженою, наче те, що вона бачить, їй не подобається. В принципі, у цьому була вся вона — ніколи не лукавила і майже всім все говорила в обличчя.

— Молода помічниця у Заремського, не боїшся? — примруживши очі, питає подруга.

— Ні, — я обертаюся і бачу Вероніку, яка з усмішкою про щось розмовляє з моїм чоловіком. — Вона молода, але Андрій нею дуже задоволений, каже, що віддається роботі на повну котушку.

— Навіть так, — знову примружує очі. — Просто я б не дозволила Паші завести таку молоденьку вертихвістку. Пробач, звісно, але це небезпечно.

— Ой, та що ти кажеш? — мені стає смішно, адже багато хто завжди вважав, що Андрій чоловік помітний, взяти його в оборот нікому нічого не варто.

Питання тільки в тому, що я була впевнена у Заремському так само, як і в собі. Він мене не зрадить, бо кохає. І річ не в тому, що він говорив це часто, ні. Андрій також вважає, що зради нічого доброго не обіцяють і треба обходити їх стороною, втім, у мене таке ж уявлення про це.

Я виросла у сім'ї, де зрада була гірша за матюки, але однаково мій улюблений татко примудрився завести сім'ю на стороні. Звісно, мама його вигнала, але після кількох років, проведених порізно — вибачила. Тато знову повернувся до сім'ї, як нічого не сталося, і всі продовжували жити звичайним життям аж до їхньої смерті.

Усі, крім мене. Я не пробачила батькові й навіть більше скажу — зненавиділа, бо бачила мамині сльози та нічні істерики, і мені вистачило всього цього, щоб розчаруватися у найдорожчому чоловікові у своєму житті.

Виходячи заміж, я чітко окреслила свою позицію і поставила чоловіка перед фактом, що такого не потерплю і просто піду. Мені не потрібна драма у сімейному житті, це все я пройшла у дитинстві. Андрій, як чоловік, посміявся спочатку, але мої слова почув та пообіцяв, що іншої жінки не буде. Я чомусь вірю у це.

— Ну, я тобі так скажу, подруго, в офісі ходять неоднозначні чутки, тому ти просто придивись, — Юля розмовляє зі мною, як з маленькою, немов я повинна побачити щось у себе перед носом, але через брак досвіду не бачу.

— Навіщо ти слухаєш плітки з офісу? — здивовано питаю я. Мені справді здається це дивним. Скільки ми дружимо, вона ніколи не вірила у безглузді розповіді чварних баб із бухгалтерії, яким нудно жилося. — Мені здається, їх треба завалити більше роботою, щоб не думали про начальника.

Юлія сміється на мої слова і по-доброму гладить мене по плечу.

— Ти іноді така смішна, Лисичко. Ти ж знаєш, що весь фінансовий відділ практично населяють баби, ось про що їм ще говорити?

— Я про те ж саме, та й до всього, я своєму чоловікові вірю, — чітко кажу, повертаючись обличчям до Андрія.

Він сьогодні настільки спокійний, як ніколи за останні кілька місяців, але зараз обличчя незадоволене та похмуре. Цікаво, що послужило такій зміні?

— Це найголовніше, — Юлія немов співає ці слова і йде у бік бару, а я так і залишаюся стояти та розглядати людей, які працюють на нашу компанію.

Я часто нагадую собі слова Андрія, що це наша компанія, що все його — моє. Але мені іноді стає ніяково, бо сама б і дня тут не пропрацювала. Все це не моє, я не можу всидіти у закритих приміщеннях і займатися рутинною роботою, як багато хто тут.