Вільні стосунки з босом - Ольга Вісмут

— Можете йти, Софіє. Я покличу, якщо щось знадобиться.

Просто сказати. Ой, ні. Тепер потрібно просто підвестися.

— Софіє, — чую злегка змінений голос керівника.

Розплющую очі. Навіть не зрозуміла, що заплющила їх.

— Все гаразд? — запитує він, співчутливо дивлячись мені в очі.

— Так, — відповідаю я, натискаючи долонями на стіл.

Це я так намагаюся підвестися. Але щось не дуже вдається.

— Ні, — я знову дивлюся в зелені очі, відчуваючи, як у моїх збираються сльози.

Мені так соромно, як ніколи в житті.

— Що сталося? — запитує він, підіймаючись зі свого місця.

— Можна я в обід затримаюсь? Мені в лікарню потрібно.

— Що сталося? — напирає він.

— Спина болить, — я нервово ковтаю. — Я зараз встану.

— Сидіти, — гаркає бос, а я злегка стискаюся. — Як болить? Що саме болить?

— Поперек. Ходити боляче, — відповідаю.

Зимнєв дістає телефон і щось набирає в ньому. Я вже думаю, що гуглити буде, але він прикладає телефон до вуха. Диктує мої скарги співрозмовнику, а потім ховає телефон у кишеню брюк. 

Я здивовано дивлюся на нього.

— На диван, — він киває на меблі, що стоять біля стіни.

Я нервово ковтаю.

Ми дивимося одне одному в очі, я здивовано, а він холодно. І все ж керівник закочує очі, підходить до мене й бере за руку, допомагаючи підвестися. Відводить, як якусь стару бабусю, до дивану.

— Лягай, — тихо каже він.

— Дякую, — я усміхаюся, уперше в житті радіючи чужій турботі.

За дзвінком Зимнєва в офіс прибула швидка допомога.

Я нервово щулюся, лежачи на дивані. Все-таки я підставляю боса тим, що в мене болить спина. А в мене, між іншим, ще випробувальний термін не минув.

Дивлюся на Зимнєва, який зосереджено щось друкує на своєму ноутбуці. Чомусь хочеться підвестися, підійти до нього й розгладити складку, яка зібралася на його чолі.

Хмм, адже він багатий, у нього є охорона. Можливо, навіть зв’язки. Чого мені варто попросити в нього допомоги? Адже відчуваю, що не відчепиться той Костя.

Так-так, так і уявляю, як прошуся в рабство до Зимнєва, тільки б закрити борг Насті. З одного боку — сестра мусить сама якось свої проблеми розв’язувати, а з іншого… З іншого боку, її проблема вже наїжджає на її сім’ю. У мене таке в голові не вкладається. Хлопець — син керівника поліції, а вимагає гроші з матері-одиначки. Там і допомога ж не така велика. Годі збагнути. Як взагалі таке могло статися з нашою сім’єю? Адже нам і йти нікуди, допомоги просити немає в кого.

Зимнєв отримує дзвінок на телефон і швидко виходить із кабінету. А ось повертається в компанії сивочолого чоловіка в білому халаті й валізкою в руках.

— Добрий день, — чоловік підходить до мене. — Що сталося?

— Спина болить.

— Перевертайтеся на живіт, — наказує лікар.

Кидаю погляд на Зимнєва, що стоїть наді мною. Тільки не кажіть, що він буде присутній в цей час.

Я обережно перевертаюся, відчуваючи, як біль прострелив поперек. Тихенько заскиглила.

— Так, зараз подивимося, що у вас болить.

Лікар натискає на щось, я нервово сіпаюся.

Очима шукаю боса, який холодним поглядом дивиться на мене. В знак підтримки. Мабуть.

— Так, зрозуміло. У вас защемило нерв. Зараз зроблю укол. І випишу вам медикаменти. Вам потрібно буде хоча б п’ять днів поколотися, — говорить лікар. — Вмієте робити уколи?

— Ні, тобто так. Сестра вміє, — відповідаю я.

— Чудово. Приспустіть спідницю трохи.

Я дуже червонію, дивлячись на боса, який, нарешті, відвертається від мене, втуплюючись у свій комп’ютер.

Мені дуже ніяково. Хочу, щоб він вийшов. Хоча в нас і так уже стільки незручних моментів було, що вже тут соромитися злегка оголеної попи. Просто Зимнєв іноді так дивиться, що в мене мозок вимикається повністю.

Лікар робить укол. Я нервово стискаюся від того, що він трохи болючий, але ще гірше, що мене в такому вигляді бачить Зимнєв. І я не тільки про трохи оголені сідниці. Від того, що зробив учора Костя, залишилися невеликі синці. І я розумію, що мій керівник їх бачить. І лікар теж. Який жах. І як пояснити їх? Якщо, звичайно, про них будуть запитувати.

Тілом розливається дивне відчуття. Ніби щось прохолодне й  водночас тепле. Біль відступає, притуплюється.

— Я виписав рецепт, — пояснив лікар. — Всього найкращого.

Я намагаюся підвестися.

— Лежіть, Софіє, — чую хрипкий голос Зимнєва над собою. — Я зараз прийду.

— Так, до речі, нехай трохи полежить на спині в рівному положенні.

Перевертаюся на спину. Стає легше.