Невинність в розплату - Кіра Шарм

Але я мовчу. Не ворушуся. Чекаю наказу, якщо він буде. А якщо ні? Що я маю робити?

   - Розсунь ноги, - відходить на півкроку, і тільки тоді я знову отримую можливість вдихнути повітря.

   Рефлекторно смикаюся. Навпаки. Ще сильніше стискаю раптом стегна.

   Коліна біліють від напруги.

   Але, почувши його незадоволене гарчання, одразу ж слухняно розставляю ноги.

   - Розсунь складки, - лупить по нервах новий наказ. - Покажи мені. Я хочу бачити. Усе.

   Трясе. Як же неможливо мене трясе!

   Особливо, коли починаю думати, що все могло б бути по-іншому... Ніііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііі! Ні на секунду! Інакше я зовсім, остаточно звихнуся! Думати треба тільки про них. Про батьків. Про те, що зараз я викуповую їхні життя. Видираю з лап чудовиська.

   А про Алексу... Про Алексу я думати просто не можу!

   Тремтячими руками ковзаю по гладко поголеному лобку.

   Опускаю нижче. Повільно розсовую ці губи.

   Краєм ока помічаю, як чорніє його погляд. Очі перетворюються на чорне вугілля, що пропалює знову і знову. Наскрізь.

   Обходить мене лютими кроками хижака.

   Вмощується назад у своє крісло.

   Просто дивиться. Прямо туди. У найвідчиненішу для нього. За його наказом серцевину.

   Ліниво тягнеться за своєю склянкою. Повільно робить новий ковток.

   І я не розумію. На мить його очі хижо спалахнули. Але тепер він знову дивиться на мене крижаним, байдужим поглядом, під яким я замерзаю в лід.

  Йому цікаво? Йому взагалі це потрібно? Чи я даремно прийшла і мене зараз звідси викинуть на вулицю? Голу...

   - Стисни свої груди, - новий наказ. Різкий. Чіткий. Без жодного інтересу.

   Слухняно піднімаю руку.

   Обхоплюю півкулю.

   - Не так. Стисни сосок. Сильно