Вибач та зрозумій - Катя Кірініна

Це навіть дивно. Як можна було думати, що я зміг би її забути?

Олеся була єдиною дівчиною, яка торкнулася мене. Дівчиною, яка бачила мене справжнього, і я не міг у неї не закохатися, не тоді й не зараз.

Я вперто проводив роботу над своєю поведінкою і намагався відповісти на найголовніше питання: як я, сука, міг опуститися до зради? Як взагалі міг проміняти цю ніжність у її очах? Заради чого? Заради того, щоб забутися?

Господи, як же мені хочеться повернути час назад і запобігти тому, що сталося, але це неможливо, як і неможливо те, щоб я зараз її відпустив. Це сильніше за мене. Але знаю точно, що все це в минулому, я нарешті зрозумів, що своєю зрадою не тільки плюнув їй у душу. Я зробив це передусім собі.

— Що сталося? — дивлюся на Олесю, потім повертаюся на Дашу. Донька дивиться телевізор за кілька метрів від нас і тримає в руках якусь іграшку. — Ти переживаєш за наші стосунки з Дашею?

— Ні, що ти! Все нормально, дивись, як вона до тебе тягнеться, мабуть, справді усвідомила, що ти її тато. Ні. Справа взагалі не в цьому, — сумно зітхає вона.

— А в чому? Тільки не кажи, що ти сумніваєшся у мені, тому що я кохаю тебе, люблю вас, і ні в чому не був таким впевненим як у тому, що ми маємо знову бути разом.

Мені важливо донести все це до неї, породити у її серці та голові зерно надії, яке, впевнений, зможе воскресити наші стосунки.

— Андрію, — Олеся втикається мені в груди й ледве не схлипує. — Я все ще думаю, що нам доведеться зробити величезну роботу над твоєю поведінкою, але якби я сумнівалася, то ми не були б тут просто зараз.

Добре, стало трохи простіше, але все ж таки існує якась невтішна новина, яка засмучує мою прекрасну дружину.

У моїх думках я все ще називаю її своєю дружиною, і мені начхати, що в наших паспортах написано інакше. Начхати, що скажуть усі наші знайомі, включаючи мою матір.

Мені просто хочеться ось так проводити кожен вечір нашого життя, щоб ми змогли знову побудувати майбутнє та виховати Дашу гарною дівчинкою.

Я хочу знову з нею одружитися, почати життя з чистого аркуша, дати нам другий шанс і довести моїй Лисичці, що я все ще вартий її, нехай навіть у якийсь момент і облажався. У моїй душі тліє примарна надія, що якимось чудовим чином у нас все вийде й Олеся не згадуватиме мого вчинку. Тут багато що залежить від мене, але не менше від неї. У цю гру грають двоє.

— Тоді що тебе турбує, поділишся? — заправляю пасмо волосся їй за вухо і повертаюся до млинців.

Олеся кілька секунд прикидає з чого почати. Я бачу, як вона вагається, але потім, закусивши нижню губу, відкидається на спинку стільця, готова до розмови.

— Обіцяєш, що вислухаєш і не робитимеш поспішних необдуманих вчинків? — запитує вона стурбовано.

— Олесю…

— Ні, Андрію, пообіцяй мені, будь ласка. Мені важливо, щоб твоя голова була холодною і розважливою, адже від цього залежить багато чого, — наполягає вона, а мені вже страшно уявити, що вона таке розповість, що я можу злетіти з котушок розсудливості.

— Гаразд, обіцяю, — я здаюся, але в глибині душі відчуваю, що візьму свої слова назад.