Вибач та зрозумій - Катя Кірініна

— Юристи вже над цим працюють, не переживай. А те канцелярське приладдя, яке вони привласнили, теж повернути? — Ігореві смішно було спостерігати, як столичні слідчі, можна сказати, крали на столах моїх співробітників ручки та канцелярію.

Навіть смішно, що наша правоохоронна система настільки гнила, що навіть така дрібниця як ручки, не змогла залишити їх байдужими, хай навіть це були гарні ручки.

— Нехай залишать собі, зробимо внесок у державний бюджет, — зі сміхом відповідаю я. — Ненавиджу злодіїв, тим паче коли вони у погонах. Слухай, а знаєш, що ти ще можеш зробити для мене?

— Слухаю, — начальник охорони витягується. Хоче почути що завгодно від мене, так було завжди.

— Знайди все, що зможеш, на Маргариту Соколову: де працює, чим дихає, з ким спілкується. Ти знаєш, можеш навіть перевірити всю її нерухомість. Мені цікаво подивитись на це.

— Це якимось чином стосується нашої справи? — здивовано запитує друг. — Почекай, це випадково не сестра твоєї Олесі?

— Випадково сестра.

— Навіщо тобі перевіряти сестру колишньої дружини? — не розуміє він.

— Мені здається, що мене десь жорстко нагнули, я хочу зрозуміти, як і де, — спокійно відповідаю, але в душі зароджується дивне почуття, наче я знаю відповіді на запитання, але не хочу раніше робити висновки.

— Буде зроблено, — Ігор вже практично виходить з кабінету, як, обернувшись, додає: — Я знайду Вероніку, де б вона не була, і все з'ясую, Андрію.

— Дякую, і Ігорю, — гукаю його. — Якби ти зміг вдруге зробити пропозицію своїй дружині, як би ти це зробив?

Ігор загадково усміхається. Він усе розуміє, йому не треба повторювати двічі.

— Я б зробив це гарно, Заремський, і востаннє.

На цьому мій друг виходить, а я починаю прикидати, де купити обручку для Олесі, щоб вдруге і, сподіваюся, востаннє зробити її своєю дружиною.

Хочеться, звісно, вірити, що Олеся погодиться, адже поки що все настільки крихке й незрозуміле, що цілком може вийти так, що вона ще думатиме.

Не знаю, що вигадати на такий випадок. Я не маю бажання і часу тягнути з тим, щоб знову стати її чоловіком.

Що тут думати, коли й так усе зрозуміло?

Я її кохаю, а вона — мене, я у цьому впевнений. У нас є спільна дитина, яка нас загалом і звела, немає сенсу винаходити велосипед, треба вже щось робити.

Хочу бачити Олесю і Дашу щодня у моєму житті, хочу знати, що вони обидві щасливі, і я зроблю все для цього. Але єдине, чого не зможу змінити — свій вчинок кілька років тому.

Я готовий присягнутися, що Олеся весь час про це думає, а я навіть гадки не маю, як переконати її у тому, що цього більше не повториться. І справді у це вірю, адже на власній шкурі переконався, як паршиво було її втратити.

Як це нестерпно було розуміти, що саме з моєї провини моя дівчинка страждала, а я, як чортів придурок, нічого не міг зробити — занадто був зайнятий своїми почуттями.

Коли згадую всі ті події, на думку спадає лише незворотність. Я й справді думав, що це безглузда нездатність повернутися і все виправити затьмарила все.

Хочеться вірити, що я помилявся.