Розстрільний календар - Олена Герасим'юк

українська радянська література не має умов для розвитку, оскільки радянська влада знищує письменників, хтось цитував його думку про незначну роль Щорса. Постановою Особливої трійки Управління НКВС СРСР Вінницької області Андрійчука засудили до 10 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах за статтею 54-10 Карного кодексу УРСР.

Кесар потрапив до 2-го відділення Южлагу на станцію Улан-Уде. Впродовж кількох років письменник надсилав запити та листи з проханням переглянути справу. Дружина також писала емоційні листи до вищих чинів. У них вона розповідала, що після арешту чоловіка стару матір викинули з квартири і неписьменна жінка натерпілась лиха на вулиці, поки змогла повідомити рідних про нещастя.

У 1939 році справу все ж таки переглянули, але вирок залишили без змін. Та сама історія повторилася і у 1946 році. У вересні 1947 року Андрійчука нарешті звільнили. Родина возз’єдналася на Вінниччині. Тільки у 1956 році на хвилі реабілітації справу Кесаря Андрійчука переглянули і закрили за відсутністю складу злочину.

Джерела

Андрійчук Кесар Омелянович, український поет (22.03.1907—07.08.1958). Режим доступу: https://goo.gl/WkrPzV

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/nUku5h

Реабілітовані історією. Вінницька область. Книга друга. — Вінниця, 2007. Режим доступу: https://goo.gl/37AvRm

10 вересня 1929 року заарештований письменник Аркадій Казка

Уночі «воронок» відвіз письменника до одеської в’язниці. Прямих причин для арешту не було, проте за 1929 рік його викликали на допити тричі. Під час обшуку вилучили два щоденники, записник, 18 аркушів тексту, чотири записки.

У «Щоденниках» Сергія Єфремова є згадки про розмови у колах одеської інтелігенції: «Вчителям платять мізер, в українізації суспільства багато липи, проводиться вона вкрай казенно, передусім для українізованих, справжніх українців у радянський апарат майже не пускають, література, мистецтво, музика і взагалі вся національна українська культура затиснута цензурою, нещасних селян грабують і душать податковим пресом, стати на захист своїх прав вони бояться, література про село бреше, українська сировина вивозиться за межі республіки, індустріалізація всіх робить старцями».

У матеріалах справи зафіксовані свідчення Казки про те, що він нібито почав підпільну роботу в Чернігові, згодом, після відходу Петлюри, жив біля Дніпропетровська, а пізніше, нібито за вказівками Київського центру контрреволюційної організації, приїхав до Одеси.

Слідчий Григоренко востаннє допитував Аркадія 21 жовтня. А 23 листопада 1929 року письменника знайшли мертвим у камері. Аркадій лежав на нарах горілиць, на шиї — широка странгуляційна борозна. Версію вбивства ніхто не розглядав. Начальник окрвідділу ДПУ УСРР Ємельянов, начальник 2-го відділку Блюман та оперуповноважений Григоренко закрили справу за фактом самогубства.

Джерела

Демченко Тамара. «Седнів мене заколисав»: Аркадій Казка про свою батьківщину // Містечко над Сновом: збірник статей і матеріалів. — Ніжин: Аспект-Поліграф, 2007. Режим доступу: https://goo.gl/eaBlxP

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/nUku5h

Пристайко В.І., Шаповал Ю.І. Справа «Спілки визволення України»: невідомі документи і факти: Науково-документальне видання. — К.: Інтел, 1995. Режим доступу: https://goo.gl/8FCzLF

Шкварчук Володимир. Винуватий, бо українець. Режим доступу: https://goo.gl/4qTGz8

Шугай Олександер. Крапля сонця у морі блакиту. Казка Аркадій. Вибрані твори. — К.: Смолоскип, 2010.

13 вересня 1937 року винесено постанову про арешт письменника Анатолія Патяка

14 вересня 1937 року, наступного дня після ухвалення постанови про арешт, письменника заарештували у знаменитому будинку «Роліт» у центрі Києва і закрили у спецкорпусі Лук’янівській в’язниці.

Рішення про арешт літератора ухвалила оперуповноважена IV відділу управління держбезпеки НКВС Пера Гольдман. Обвинувачення не вирізнялись ні оригінальністю, ні обґрунтованістю: Патяка обвинувачували за статтями 54-8 (тероризм) і 54-9 (диверсія) Карного кодексу УРСР.

Допити проводив слідчий IV відділу Київського обласного управління держбезпеки молодший лейтенант Мирон Акімов-Еґідес, «відомий» у справах Миколи Вороного та Михайля Семенка. За два місяці його підвищать у званні. За сценарієм органів, Патяк мав зізнатись, що був активним учасником української антирадянської націоналістичної терористичної організації. Але плани чекістів провалились.

22 жовтня Акімов-Еґідес та капітан Хатеневер склали обвинувальний акт на Патяка, звинувативши його у злочині першої категорії. За два дні виїзна комісія під головуванням військюриста Орлова ухвалила розстріляти письменника Анатолія Патяка як особливо небезпечного державного злочинця. Його майно конфіскували.

Вирок був виконаний 25 жовтня 1937 року. Анатолій Патяк похований у Биківнянському лісі.

Джерело

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/nUku5h

14 вересня 1984 року обшукали квартиру інженера Михайла Михалка

Кожна акція Михайла Михалка заслуговує на особливу увагу. Спочатку він поширював у Києві листівки із такими текстами: «Продається вже 325 років доля українського народу, його мова, культура, національні інтереси. Українці! Боріться проти русифікації, не давайте московським колонізаторам нищити українську мову!»; «Продається друкарська машинка для виготовлення листівок проти русифікації України»; «Міняю першого секретаря ЦК КПУ В. В. Щербицького на П. Ю. Шелеста» та ін. Листівки Михалко друкував не на звичайній машинці, а за допомогою спеціальної конструкції, яку можна було легко розібрати і заховати. За словами Михайла, міліція не звертала особливої уваги на рекламу, тому агітки висіли довго.

Наступна акція — виготовлення таць із прислів’ями. «Хотів, щоб люди не забували, що вони українці», — згадував дисидент.

Остаточно розлютити владу Михайлові вдалось «Листом запорожців Першому секретарю ЦК КПУ В. Щербицькому». Картину Репіна Михайло побачив у музеї у Дніпропетровську, адаптував під сучасні реалії та попросив випадкового чоловіка на вокзалі відправити листа з Владивостока. Кілька років спеціально створена група марно шукала автора твору.

Мабуть, Михалкові таки вдалось би уникнути таборів та вразити нащадків ще кількома акціями, якби 14 вересня 1984 року його не заарештували біля лікарні. Під час обшуків вилучили «Листа запорожців…», багато листівок, патрони для стрільби зі спортивної зброї. Звинуватили у «поширенні завідомо неправдивих вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад».

Слідство і суди тривали близько двох