Сад забутих плодів - Тоніно Гуерра
Федеріко замовкає й чекає на мою відповідь.
— Чудово, — кажу я йому. — Бачу, ти, як завжди, небайдужий до краху світів.
— Адже ми на боці тих, хто втрачає.
Він знову замовк, тоді помахав мені рукою, прощаючись:
— Тільки ти нікому не розказуй, що мене зустрів.
На його долоні я помітив численні веснянки тютюнового кольору, що їх ми з ним якогось разу перелічили: їх виявилося тоді щось близько тридцяти. Він обережно викараскався з очерету й розчинився в курному світлі.
Я блукаю між великими й темними будинками передмістя. Район, де ніч дихає вологим і брудним повітрям, що ніби поглинає світло після того, як воно розбивається об віконні шибки й розповзається по них, ніби протухлі яйця. Я простую бульварами вздовж обрідних дерев, на яких крячуть ворони, збиваючи з гілок снігову порошу. Учора ввечері за мною ушнурувався якийсь п’яний молодик. Я намагаюся прискорити ходу, але лід не дозволяє. Добігаю до дверей, однак незнайомець не дає мені ввійти. Він витягає з кишені якийсь сувій і починає повільно розгортати його. Я здогадуюся, що там у нього ніж, і починаю кричати. Голос мій зливається з воронячим круканням. Незнайомець підносить розгорнутий сувій мені просто під носа, і я відчуваю гострий запах салямі.
— Дуже смачно, — каже він мені дружнім тоном. — Біжи в крамницю й бери, доки ще не скінчилася. Коштує недорого.
І йде геть. А я залишаюся зі своїм страхом, від якого зробилися ватяними ноги, і поступово цей страх залишає мене.
Коли відчуєш помирати час
в кишеню поклади коробку сірників
бо ніч попереду довгенька.
Липень
~ Розжарене сонце впало но землю ~
[4, четвер]
Наш пароплав відплив із порту Одеси о восьмій вечора. Я знову побачив сходи, що їх Ейзенштейн використав у фільмі «Броненосець “Потьомкін”». Вони ще якийсь час прозирали за підйомними кранами, що опустили свої стріли у води гавані. Одеса справила на мене враження своєрідною курною веселістю. Я пам’ятатиму виноград, який в’ється високо по мурах, несучи мережаний затінок до балкончиків, що виступають із будинків початку дев’ятнадцятого століття. Недорікуваті палацики, обтяжені архітектурними надмірностями й пофарбовані у крикливі інфантильні тони, навряд чи можна назвати елегантними. По-справжньому варті уваги лише лічені будівлі на кшталт Оперного театру або покинутого готелю «Великий Московський», однак мене зачарували заяложені часом фасади як такі. А понад усе заворожує диво одеських двориків, де кублиться неаполітанський світ у мініатюрі. Часто столітні дерева тримають сонце в підвішеному стані, тоді коти і старі сідають у затінку споглядати білизну, розвішану на мотузках для просушування. Я не міг надивитися на обгороджений світлою кроною дерева балкончик, що виступав у центрі величезного цегляного муру. Я подумки оселився на ньому, аби спостерігати згори таємниці життя, яке проходить тут перед очима. Перший порух — це бажання порадити міській владі ретельну реставрацію будинків. Але наступної миті я розкаююся у своїй поспішності: не варто знищувати сліди часу; а часу притаманні старість і недуги. Одеса подібна до забутого скаменілого сну або до театру маріонеток усього світу.
[6, субота]
Ми приїхали в «Артек», міжнародний дитячий табір, яким дбайливо й уміло керує Михайло Сидоренко. Пішки вирушили в Гурзуф. Маленьке містечко, що своїми численними вуличками спускається до кам’янистого пляжу. Старі татарські будинки почасти затуляють небо дерев’яними балконами. Пройшовши вузьку доріжку з залишками асфальту, ми нарешті дісталися будинку Чехова, купленого письменником у 1900 році за 3000 рублів. Саме тут він почав писати «Три сестри». Хвилі розбиваються об скелю, яка своїм виступом захищає бухту від моря. Невелика тераса, на якій можна сховатися від дощу й сонця, виходить у маленький сад із двома кипарисами, очеретом і розмаєм квітів. Крик чайки, що пролітала над будинком, на мить оживив чайку, зображену на килимку над скромним залізним ліжком великого митця, який хворів на сухоти. У саду я намагався зупинятися в тих місцях, які міг би обрати він сам, і тоді мої очі бачили бурхання моря в бухті й напоєні сонцем зелені крони дерев.
[7, неділя]
Я надибав Леніна, який сидить у міському парку Гурзуфа. Нарешті здійснилося його бажання відкрити світлі обрії вказівним перстом піднесеної руки. Дівчата фотографуються, спираючись на його лискучі бронзові коліна. Потім прогулюються набережною, лузаючи насіння або гризучи кукурудзяні качани, які тут-таки продають місцеві тітки.
[10, середа]
У мене викликав приплив ніжності великий круглий стіл у залі на першому поверсі Лівадійського палацу, де 1943 року зустрічалися Сталін, Рузвельт і Черчилль, щоб розділити Європу в кінці останнього світового конфлікту. На другому поверсі я знову побачив цей стіл на фотографії, на якій за ним обідає численна родина царя Миколи II у дні їхнього відпочинку в Криму.
[15, понеділок]
Ми повернулися в Москву. Як приємно знову опинитися в наших двох кімнатах поруч із «Мосфільмом». Здається, начебто ми в караван-сараї під час тривалої подорожі старими дорогами Великого шовкового шляху. Можливо, це почуття створюють ковдри, розвішані на стінах і розстелені на підлозі. У Москві нестерпна спека. У неділю великі алеї бульварів безлюдні, і таке відчуття, ніби вони розширюються в тебе на очах, і відчуваєш себе малою комашиною на розпеченому ґрунті. Я вважаю за ліпше сидіти вдома. Учора вранці я переставляв із місця на місце порожню пляшку. Помітив, що вона вбирала в себе світло навіть у найтемніших кутках кімнати. Перед книжковою шафою вона спрямовувала відблиски світла аж до корінця томика віршів Пушкіна, що стоїть на верхній полиці. І тільки біля входу пляшка наповнювалася темрявою.
[20, субота]
У Монтефельтро теж спека. Листя на деревах повисло, як вуха мисливських
