Українські жінки у горнилі модернізації - Оксана Кісь
Умови утримання вагітних жінок, породіль та дітей віком до 1,5–2 років регламентувалися у розділі 4 «Інструкції по санітарній службі в’язниць НКВС СРСР», викладеної в наказі наркома внутрішніх справ СРСР від 23 жовтня 1940 року. Згідно з цим документом, було встановлено нарізне утримання матерів і дітей, але при цьому мали бути створені належні побутові і санітарні умови, забезпечені належне харчування, медичний нагляд, які сприяли б здоров’ю та повноцінному розвитку малят. Інструкція передбачала не лише надання відповідного одягу, ліжечок, постільної білизни, просторих і теплих приміщень, здійснення регулярних гігієнічних процедур і годування відповідною до віку їжею, а й іграшки та регулярні прогулянки. Понадте, цим документом ув’язненим матерям, окрім можливості кількаразового годування грудьми, надавалася можливість регулярного спілкування з дітьми. На практиці, однак, цих вимог практично ніде не дотримувалися: жіночі спогади про досвід материнства у неволі висвітлюють негуманне ставлення радянського режиму не лише до ув’язнених жінок, а й до немовлят, які, з формальної точки зору, вважалися вільними радянськими громадянами.
Трагічною була доля жінок, яких заарештували вагітними чи з немовлям на руках. На час слідства у радянських в’язницях таких жінок утримували в загальних камерах разом з дітьми, а їхній в’язничний пайок мало чим відрізнявся від пайка решти в’язнів. Ані спеціального харчування, ані речей, необхідних для догляду за немовлятами, матерям у в’язницях не надавали. У спогадах жінок-політв’язнів — пронизливі, сповнені безсилого розпачу описи нелюдських умов утримання і перевезення, через що життя і здоров’я малюків виявлялися під загрозою. Згадуючи про етап, жінки чи не дослівно описують ті самі обставини: їх тривалий час (від кількох днів до кількох тижнів) везли разом із немовлятами у товарних вагонах без жодних санітарних умов, вони потерпали від спраги та голоду, холоду взимку та спеки і задухи влітку, годували дітей грудьми чи примітивними харчами (розмоченим у воді хлібом або сухарем), висушували мокрі пелюшки теплом власного тіла.
Материнство у таборах мало для жінок украй неоднозначні наслідки і відповідно викликало суперечливе ставлення. Серед основних причин, через які жінки (навмисно чи мимоволі) вагітніли і народжували за колючим дротом, були такі: можливість послаблення табірного режиму (полегшені роботи, покращене харчування, кращі умови проживання тощо); потреба створення повноцінної сім’ї з батьком дитини після звільнення; потреба в реалізації материнства як жіночої ролі, можливість подолати самотність; вимушена проституція (за їжу) за відсутності засобів контрацепції; сексуальне насильство (зґвалтування). Кожна з цих причин — більшою чи меншою мірою — відобразилася й у табірному досвіді українок. Материнство у неволі залишалося майже виключно жіночою проблемою, чоловіки зазвичай ігнорували факт свого батьківства і лише в рідкісних випадках турбувалися про жінок та нащадків.
Який контингент попадав у «мамки»? Неоднорідний. Там були молоді дівчатка-битовички, котрі (…) вагітніли, народжували, попадали на легку працю, вигодовували дитину й народжували знов. Це був також метод легше прожити. Народжували й старші жінки — селянки, інтелігентки літ під п’ятдесят. Цих томила спрага материнства. Вони забували про батьків і самовіддано присвячували все життя, всю любов своєму останньому дитяті (…) Їх було досить багато, цих запізнілих матерів, і дивитися на них було боляче. Вони були подібні скоріше до вдів, але чоловіки їхні були випадкові і здебільшого, так би мовити, не кращі (…) Материнство давало певне полегшення в роботі, тому на це часом йшли навіть навмисне, і, як показала амністія матерям, розрахунок виявився правильним. Все ж багато жінок не зважувалися на цей тернистий шлях.
Надія Суровцева, 1896 р. н.
Для політв’язнів найчастішою причиною вагітності (окрім зґвалтування) ставав свідомий вибір жінки — її готовність і прагнення народити дитину за всяку ціну. Хава Волович у своїх спогадах «Про минуле» визнає, що саме невимовне почуття самотності і потреба любити спонукали її наважитися на народження дитини в ув’язненні. Материнство давало жінкам певну ілюзію контролю над своїм життям. Для деяких жінок народження дитини стало способом протидії дегуманізуючому режимові ГУЛАГу: вони залишалися жінками всупереч обставинам. У таборах ставлення до дітей було особливе: їх сприймали як спогад про минуле, як надію на майбутнє, вони були об’єктом загальної любові. У численних жіночих спогадах містяться розповіді не лише про жертовне, на рівні з фанатизмом, ставлення матерів до дітей, а й винятково турботливе та ніжне ставлення до малят та інших жінок.
Вагітність, народження та вигодовування дитини у таборі не мали нічого спільного з нормальними практиками материнства. Далеко не кожна вагітність була бажаною, і не кожна жінка, що (добровільно чи під примусом) мала зв’язок з чоловіком, готова була стати матір’ю і дати життя дитині у тих нелюдських умовах. Надія Суровцева згадувала: «Кількість абортів, розуміється, була величезна. Вагітности спочатку намагалися позбутися: тягали важке, стрибали з чогось, пили хіну, дістаючи її правдами і неправдами, робили аборти, вмирали, та якщо не вдавалося нічого чи бракувало сміливости, то признавалися. За місяць ішли у відпустку, народжували в табірній лікарні, а тоді починався страдницький шлях матері-ув’язненої». Характерно, що попри заборону штучного переривання вагітності, яка діяла в СРСР з 1936 до 1955 р., у жіночих спогадах натрапляємо на розповіді про те, що у таборах їх таки напівтаємно практикували. Загалом позиція керівництва ГУЛАГу щодо переривання вагітності в ув’язнених була суперечливою і неоднозначною: десь жінок примушували до аборту, деінде адміністрація закривала на це очі, а десь жінку карали за аборт додатковим терміном ув’язнення. Нескладно уявити величезний ризик, на який наражали жінок такі процедури за відсутності кваліфікованого медперсоналу та за неналежних умов. Жінки-політв’язні, яких у таборах і в’язницях примушували до аборту, зазнавали відкритого порушення своїх репродуктивних прав.
Дітей, що народилися у неволі чи потрапили туди немовлятами разом зі своїми засудженими матерями, вилучали й утримували окремо від жінок у державних інституціях при таборах (дитбудинку, яслях, дитмістечку, дитячому бараку, притулку тощо). Породіль у таборах утримували окремо від решти, у так званих «бараках мамок».
Я побачила жахливу картину. Тут були матері, що тільки народили дітей. Родильний дім і так званий діточий приют були за зоною тільки
