В сталевих грозах - Ернст Юнгер

Війна, матір усіх речей, є також і нашою матір'ю; вона викувала, вирізьбила й вигартувала з нас тих, чим ми є. І завжди, доки маховик життя ще обертається в нас, ця війна буде віссю, навколо якої він кружляє. Вона виплекала нас до боротьби, і ми залишимося борцями, допоки ми є.[72]

Він і справді залишився борцем, на особистість якого війна наклала свій невитравний відбиток. «Він прагнув підкорити обидві сфери, був воїном і письменником водночас, так само, як література і війна були для нього єдністю, позаяк обидві ці сфери розбивали цивілізаторський лак і відкривали інше, первісніше буття.»[73] Це дивовижне, неповторне поєднання війни та літератури стало його людською та письменницькою сутністю.

***

У тривалому й суперечливому творчому житті Ернста Юнґера знайшов свій яскравий вияв історичний та духовний розвиток Німеччини впродовж 20 століття. Перший великий літературний тріумф Юнґера — його воєнний щоденник В сталевих грозах — довгий час залишався його візитною карткою в літературі Ваймарської республіки. Після свого повернення з фронту Юнґер ще кілька років служить у рейхсвері, відтак присвячує себе студіям зоології та філософії в університетах Ляйпціґа й Неаполя, яке він перериває у 1926 р., після одруження й народження сина Ернста, який у 1944 р. загинув у боях під італійською Каррарою. У цей час письменник зближується з національно-консервативними й національно-революційними колами й публікує до 1933 р. у їхніх друкованих органах десятки статей про німецькі політичні реалії, які згодом принесуть йому закид, буцімто він торував шлях до націонал-соціалізму[74]. У 1930-ті рр. Юнґер ясним, відшліфованим стилем висловлює свої історико-філософські та політичні уявлення, насамперед у таких візіонерських текстах, як Робітник. Панування та ґештальт (Der Arbeiter: Herrschaft und Gestalt, 1932), своєрідній антиципації тотальної держави, та На мармурових скелях (Auf den Marmorklippen, 1939), символічно зашифрованому зображенні наростаючої анархії та насильства (дія цього оповідного тексту без певного жанрового визначення локалізована «десь на Півдні», в гірській місцевості поміж італійською провінцією Кампанья та «кордонами Бургундії»). Вже сучасники будуть інтерпретувати цю книгу Юнґера як оскарження націонал-соціалізму, в якому він бачив подвійну небезпеку: грубі інстинкти й холодну раціональність.

До нової влади Юнґер доволі рано повертається спиною і відкидає запрошення до Прусської літературної академії (т. зв. «Письменницької палати»). Він підтримує дружбу з «націонал-революціонером» Ернстом Нікішем, і після того, як останнього в 1937 р. було засуджено «народним судом» за «державну зраду» до довічного ув'язнення, він дає в себе прихисток його дружині й синові. Нацисти роблять обшук у його домі, проте не знаходять нічого компрометуючого. На пропозицію знову вступити до вермахту, він відповідає: «У війську, де Ґерінґ є генералом, для мене немає місця»[75]. Хоча новий режим і розглядає Юнґера як свого прихованого противника, проте він не осмілюється, зважаючи на численні воєнні заслуги письменника, заарештувати його. Нацисти відштовхують його насамперед з естетичних міркувань — він бачить у них представників грубого плебсу, якому завдяки різним політичним та ідеологічним маніпуляціям вдалося узурпувати владу. Його духовну позицію в гітлерівські часи можна назвати «внутрішньою еміграцією».

Проте йому не вдається повністю розірвати чортове коло історії. З початком Другої світової війни Юнґера підвищують до чину капітана й посилають командиром роти у Францію. Починаючи з 1941 р., він служить при штабі воєнного коменданта Парижа генерала Штюльпнаґеля, де спілкується з французькими письменниками й митцями й пише щоденники (Сади й дороги — Gärten und Straßen, 1942). Після невдалого замаху на Гітлера 20-го липня 1944 р., коли багатьох офіцерів, які брали участь у цій змові, було заарештовано й страчено, Юнґера відправляють у відставку і звільняють з війська. Він майже повністю віддаляється від публічного й політичного життя й оселяється у фамільній мисливській садибі графа Штауффенберґа у невеличкому містечку Вільфлінґен (Баден-Вюрттемберґ), де в 1999 р. відкрито літературний музей письменника.

Після 1945-го Юнґеру деякий час (до 1949) було заборонено публікуватися, позаяк він відмовився відповідати на численні питання анкети союзників, і навколо нього стало незвично тихо. Впертий анахорет ізолює себе у своєму добровільному самітництві й лише зрідка виступає перед ширшою публікою. В 1949 р. з'являється його воєнний щоденник під назвою Випромінювання (Strahlungen), який містить зібрання його щоденникових нотаток з Парижа, Росії (в 1942/43 рр. письменник побував з інспекційною поїздкою на Кавказі) та різних німецьких міст і виявляє його дистанційоване ставлення до новітньої німецької історії, передусім до періоду «Третього райху», а в 1951 р. він публікує свій есей Усамітнення в лісі (Der Waldgang) — цим поняттям він окреслює свою аутсайдерську позицію. «Кожен письменник є лісовим самітником» — стверджує він й інтерпретує лісове усамітнення як символ свободи особистості у світі. Цією проблемою він переймається також у своїй історико-філософські праці Гордіїв вузол (Der Gordische Knoten, 1953), у якій розглядає протилежні тлумачення свободи та її значення для екзистенційної позиції людини на Сході й на Заході. Іншій важливій філософській категорії — феномену часу (Таємниця нашого буття в часі — Geheimnis unseres Seins in der Zeit) — він приділяє увагу в есеїстських розвідках Книга пісочного годинника (Das Sanduhrbuch, 1954) та Біля стіни часу (An der Zeitmauer, 1959), де, спираючись на філософію Ніцше й Гайдеґґера, говорить про «прощання з історією», позаяк людство вступає в нову добу космічного масштабу. Невідворотні зміни дотеперішнього політичного укладу й кристалізацію симбіозних моделей з американських і російських державних форм Юнґер розглядає у своєму полемічному трактаті Світова держава (Der Weltstaat, 1960).

Вже у міжвоєнний час письменник здійснив численні мандрівки у віддалені регіони світу. Як спеціаліст-зоолог та ентомолог (він зібрав одну з найбільших колекцій жуків — близько 30.000 екземплярів!), він віддавався під час цих подорожей ґрунтовним студіям екзотичної природи, тваринного й рослинного світу. Його подорожні враження (Далматинська мандрівка — Dalmatinischer Aufenthalt, 1932, Мирдун: Норвезькі листи — Myrdun: Briefe aus Norwegen, 1943 (з малюнками Альфреда Кубіна), Із золотої мушлі — Aus der goldenen Muschel, 1944, Атлантична подорож — Atlantische Fahrt, 1947, Острівна весна — Ein Inselfrühling, 1948) свідчать про «аналітичну увагу»[76] й рідкісний дар спостереження. У 1950-60-ті рр. з'являються подальші книги подорожей (На сарацинській вежі — Am Sarazenenturm, 1955, Сан-П'єтро — San Pietro, 1957, Серпентара — Serpentara, 1957, Ніжні полювання — Subtile Jagden, 1967), які підтверджують його славу пристрасного мандрівника й дослідника природи.

З подорожніми враженнями Юнґера певним чином кореспондують — як картини далекого й екзотичного Іншого — також його утопічні романи, дія яких