В сталевих грозах - Ернст Юнгер

Щоправда, і в цих умовах Юнґер не втратив уявлення про лицарську поведінку. Коли бездонна грязюка виганяє противників з обох боків фронтової лінії на розташовану вище ділянку, він розмовляє з англійським офіцером без злоби й ненависті у той спосіб, який «виражав спортсменську повагу», оскільки, як він висновує, «на війні моїм ідеалом завжди було розглядати супротивника, звільнившись від будь-якого почуття ненависті, тільки в боротьбі як такій і оцінювати його як чоловіка відповідно до його мужності»[60]. Однак ця лицарськість вже давно стала анахронічною, позаяк «на місце окремої особистості прийшла маса, а на місце перемоги прийшло знищення»[61]. У всякому разі, Дон Кіхот іспанця Міґеля де Сервантеса є однією з книг, яку він високо цінував.

Інший епізод описує, як Юнґер одного разу, поза розташуванням своєї військової частини, зустрічається з англійцем, себто ворогом, який відразу повинен бути знищений. Йдеться про те, хто із них обох виявиться прудкішим. Більший воєнний досвід Юнґера надає йому очевидну перевагу:

Я приставив цівку до скроні спаралізованого від страху чоловіка, другою рукою схопив і притягнув його за мундир, на якому висіли ордени та відзнаки. З жалібним стогоном він запустив руку в кишеню і витягнув замість зброї світлину, яку підніс мені під очі. Це був його портрет в колі великої родини, на літній терасі. То було як заклинання з якогось минулого, неймовірно далекого життя. Пізніше я вважав великим щастям, що тоді відпустив його й кинувся далі.[62]

Ці рідкісні острівці людяності затінюються, однак, іншими, набагато жорстокішими сценами. Йдеться вже не про «галантний» лицарський двобій, а про технізовану війну з величезними матеріальними битвами, яка руйнує і розмелює все живе. Тут оголюється реальна символіка юнґерівського заголовку — це насправді нещадні Сталеві грози, коли метафоричний сенс цього словосполучення абсолютно матеріалізується.

Новий тип війни спричинює також набагато більше число загиблих. Смерть втрачає свій індивідуальний характер і перетворюється на масове убивство з тисячами й тисячами жертв, які відтак десь квапливо зариваються в землю або й цілими тижнями лежать на полі битви непохованими. Оскільки такі гекатомби раціонально вже не можуть бути осягнені, то вони відкривають шлях найбільш диким анімалістичним інстинктам: ті, кого пощадила сила вогневого штурму, поступово впадають у стан сп'яніння від убивства, яке вони більше не можуть приборкати в собі. Убивство стає для них внутрішньою необхідністю, як це випливає з міркувань більш ранньої версії твору Юнґера:

Воїн, якому під час атаки очі застилає кривавий серпанок, не може змінити своїх почуттів. Він не прагне брати когось у полон, він прагне вбивати. Він утратив з виду всяку мету й перебуває у владі могутніх первісних інстинктів. Лише тоді, коли проллється кров, з його мозку спадає пелена; він мовби прокидається з важкого сну. Тільки тоді він знову стає сучасним солдатом, спроможним виконувати нове тактичне завдання.[63]

Книга Ернста Юнґера В сталевих грозах показує, таким чином, шлях становлення молодого чоловіка у горнилі Першої світової війни, який з недосвідченого гімназиста виростає в ідеального «героя», що «брав на себе всі труднощі війни, не запитуючи про її мету і ціль»[64]. У певному сенсі його шлях можна розглядати як модель «виховного роману». Воєнний щоденник перетворюється після численних переробок на літературний твір, протагоніст якого в заданих просторових і часових рамках зазнає переконливого розвитку, здебільшого за неймовірно несприятливих, життєво небезпечних обставин, які супроводжуються картинами жахів і страхіть:

Мовби якась химера, тут ще зринає ідея роману виховання в її пізньоромантичній версії, — зауважує з цього приводу Мартін Майєр. — Проте Юнґер вже не може знайти розв'язки, яка б згармонізувала суперечність між дійсністю та замешкуваною в ній особистістю. «Життєвий світ», у якому існує піхотинець, зберігає свої загрози й пропонує нам тільки короткі втечі в розслаблення. В усьому іншому він змушує до пристосування. Останнє виражається в тому, як солдат поступово проявляє свою сутність; як «воїн», як «борець», для якого історичні горизонти стають усе віддаленішими. Останнім пристосуванням є втеча в естетичну сферу як естетику-або точніше — естетизацію жаху.[65]

Відзначений багатьма дослідниками естетизм Юнґера, «який в'ється плющем довкола варварських картин»[66], його здатність стилізувати жахливе, знаходять своє вираження не тільки в його першій книзі. Одне місце унаочнює цю тезу цілком переконливо, фокусуючи наслідок газової атаки у майже апокаліптичній картині:

Велика частина рослин зів'яла, навколо все було всіяне мертвими слимаками й кротами, а в коней зв'язкових вершників, що стояли в Монші, з морд та очей текла мутна рідина. Розсіяні скрізь патрони й осколки снарядів укрилися шляхетною зеленою патиною.[67]

Це вельми пластична сцена надзвичайної виразності, яку можна було б зустріти у сюрреалістичному маренні чи у фільмі Луїса Бунюеля. Вона немовби фіксується зовсім байдужою камерою, і при цьому «суб'єкт є радше спостерігачем процесів, які відбуваються у начебто геть безлюдному просторі й оцінюються винятково з естетичного погляду»[68]. Не в останню чергу цей естетизм спричинений його «завжди точною, але при цьому так само й холодною, позбавленою чуттєвості мовою»[69]. У певному сенсі його стиль схожий з мистецтвом гравюри сухою голкою — таким же чітким, точним і тверезим.

Тема Першої світової війни багато років не відпускала Юнґера, вона знову й знову поверталася до нього. У 1922 р. з'явився його есей Боротьба як внутрішнє переживання (Der Kampf als inneres Erlebnis) — «трактат, який віталістично намагався виснувати, але разом з тим і обґрунтувати душевний стан воїна в боротьбі»[70]. У 1925 р. він публікує репортаж Лісочок 125. Хроніка окопних боїв 1918 (Das Wäldchen 125. Eine Chronik aus den Grabenkämpfen) та Вогонь і кров (Feuer und Blut) — «невеличкий фрагмент» з описом битви біля Ам'єна в 1918 р. Тут він зображує «реальність сучасної матеріальної битви аж до відчуттів і напівсвідомих дій солдата й героїзує війну як один зі станів, які підносять людську цінність прийдешнього світу, що визначається Війною і воїном (Krieg und Krieger)»[71] (заголовок упорядкованої Юнґером збірки багатьох авторів, 1930). Обидва твори інтенсифікують і поглиблюють описи воєнних подій за допомогою т. зв. «мікроскопічного» бачення, до якого Юнґер частково вдавався вже у Сталевих грозах. Цією воєнною