Четверта світова. Інформаційно-психологічна війна - Микола Іванович Сенченко

Міф четвертий! Народ, доведений до відчаю, підніме повстання, вийде на барикади і змете режим, що себе дискредитував. Це також міф. Основна маса народу буде страждати, з горя спиватися, безсило дивитися, як споюють, розбещують і саджають на голку їхніх дітей, але не будуть робити жодних рішучих дій, тому що вплив ЗМІ такий, що блокує мислення, подавляє волю. За останні п'ятнадцять років рівень життя народу знизився у кілька разів. Його обікрали, забравши всі накопичення, і що? Пішов він на барикади?

Значна частина змирилася, а інша слухняно ходить і голосує за цю владу: аби не було гірше. А де вже гірше?

Міф п'ятий! Треба вибирати в президенти того, хто вже має достатньо грошей. Він не буде красти. Наївні люди. Головна риса «олігархів» полягає в тому, що той, хто вміє забирати у держави і у приватних осіб надбане ними майно, той робитиме це завжди, і завжди успішно. Вони на свої гроші куплять усіх, хто повинен нас захищати, потім обдеруть і роздягнуть. Подивіться у вічі тим, хто називає себе елітою, задумайтесь над їхніми справами і джерелами їхніх багатств, і ви зрозумієте, хто ваш внутрішній ворог. Отже, ніби скидається на те, що у нас немає жодного виходу з цього глухого кута і на горизонті — наближення катастрофи зникнення українського народу з глобального історичного процесу? Катастрофа неминуча, якщо ми будемо діяти в рамках нав'язаних нам стереотипів, що ведуть у глухий кут. А для того щоб побачити вихід, необхідно усвідомити, що в країні триває війна. Війна незвична для більшості населення. Це інформаційно-психологічна війна. Щоб перемогти в цій війні, нам необхідно адекватно воювати. Треба звільнитися від помилкових стереотипів і побачити те, що лежить на поверхні.

Дивлячись на процеси, що відбуваються у нашій державі, на поведінку юдолібералів, які захопили більшість засобів масової інформації і проводять політику дебілізації населення, щорічне зменшення чисельності українського народу майже на півмільйона, повне зруйнування промисловості й агропромислового комплексу й інші руйнації, — можна дійти висновку, що українська політична гендлярсько-лихварська еліта прийняла правила гри світового уряду. Для цього були всі передумови.

Хаплива верхівка віддала власне населення на розкрадання керованій деградації. Цьому, очевидно, передував антропологічний переворот, і як наслідок, — інший погляд на український народ. Пограбування населення під час номенклатурної приватизації можна якось зрозуміти — спрацював фактор збагачення. Але для того щоб приступити до прискореного планового скорочення власного народу, позбавивши його елементарних умов і гарантій людського існування, — необхідне щонайменше обґрунтування у формі нового наукового расизму. Без прищеплення українському народу ознак расової неповноцінності неможливо було б робити з ним те, що зараз робиться. А такою ознакою можна наділити тільки за умови знищення будь-яких свідчень його високого людського інтелектуального і морального достоїнства.

Так розпочалася дискредитація української національної культури, з одного боку, і відлучення «сучасно мислячого» населення від культурної спадщини, з другого. Сталося так, що без ідеологічно обґрунтованої зненависті до національної культурної спадщини не можна було зайняти «послідовну позицію» у справі реалізації планів глобалізації стосовно нашої країни, а без такої готовності «еліта», яка встигла не на жарт завинити перед власною країною, не могла розраховувати на зовнішню компенсаційну підтримку. Почали нищити власну кіноіндустрію, переписувати історію України, робити спроби відкинути історичне минуле і писати історію від дня незалежності. Де відразу закрили бібліотеки, а де просто припинили сплачувати зарплатню бібліотекарям й фінансувати комплектування бібліотек новими книгами та періодичними виданнями. Навіщо читати і розвиватися населенню, що підлягає знищенню й перетворенню на рабів.

Нині ми стаємо свідками і учасниками драми, наслідки якої визначать долю всіх поколінь XXI століття. Ми вступили в період, названий видатним російським ученим О. С. Панаріним «стратегічно нестабільним». Чому? «Стратегічна нестабільність є наслідком стратегічної гри, в якій беруть участь дві сторони: сильний і слабкий, які поводять себе неадекватно. Неадекватність поведінки сильного полягає в безглуздому завищенні його зазіхань, які щораз зростають в дусі концепції «відсування рубежів»: один здолали, долаймо наступний, і так без кінця-краю.

Неадекватність поведінки слабкого полягає в його неготовності вчасно подивитися у вічі реальності, створеної авантюризмом сили: слабкий ігнорує очевидність виклику, всіляко заколисуючи себе думкою, ніби нічого страшного й визивного не сталося, і головне полягає в тому, аби заспокоїти агресора. Проте чим поступливіші у цій грі слабкі, тим більше це провокує сильного, який запевняє себе в тому, що для нього немає нічого неможливого».

«Сильні» сьогодні — це нова компрадорська і гендлярсько-лихварська еліта, це «нові українці», які конвертували владу у власність, залишившись при владі («продвинута п'ята колона»); це також США, що відіграють роль агресора, використовуючи «томагавк-право». Іншими словами, агресор і жертва агресії досить нечасто на початку стратегічної гри виступають у відповідних ролях. Однак нерішучість слабкого провокує сильного, який стає агресивніший, а простір його авантюрної діяльності більшає у міру того, як слабкий поступається. Таким чином, з самого початку процесу ми стикаємося не з природною нестабільністю, а з суспільним «виробництвом», у якому задіяні дві сторони. Слід зауважити, що така модель є універсальною. За допомогою цієї моделі можна описувати глобальну стратегічну нестабільність сучасного світу в цілому, а також соціальну нестабільність в Україні, що пов'язана з «реформами» і діями президента та його оточення. Тим жителям України, які бояться дивитися правді у вічі, а посилаються на своєрідне алібі — «системні умови» чи «об'єктивні обставини», які вищі «за наші суб'єктивні можливості», — слід сказати, що таке алібі не може слугувати виправданням убивчій бездіяльності.

Сьогодні настав саме той час, щоб позбавити «бездіяльних» алібі і сказати їм, що кожен може і повинен впливати на хід подій, замість картати себе за бездіяльність. Якщо ви вибрали бездіяльність — це ваша провина, і відповідальність за трагедії сучасного і наступних поколінь XXI століття вам випадає розділити з сильними і нахабними цього світу. Тому що ваші покірність і слабкодухість, ваше потурання сильним помножили їхні сили й дали можливість їм вважати себе всесильними, яким усе дозволено.