Наречена Шульца - Агата Тушинська

я прогулювалася по Монпарнас[13] і шукала художників, яких знала з підручників — Шаґала[14], Делоне[15], Леже[16], — переконана, що зумію їх зацікавити собою. Я вірила, що можу стати обраною, що життя відкрите переді мною. Можу йти ліворуч, можу праворуч. Вітер віяв від Секвани[17], чоловіки запрошували на келих вина з устрицями, на балачки й цигарку. Це спокушало. Де у Дрогобичі знайдеш морепродукти чи таке вино? І хоча мене це приваблювало, манило до незвіданих просторів, усе ж відчувала, що я учителька, тож повинна знати, ба! — знаю напевно, що варто робити, а чого ні.

У Парижі вона купила собі взуття. Лаковані черевички з пряжкою. На невисоких підборах. Бо й без них була вищою за інших. Вони носили гідне ім’я шляхетної ґенеалоґії французьких шевців. Сиділи наче влиті. Відтоді супроводжували її найважливіші кроки.

А ходити вона завжди любила. Щоденне долання дороги трактувала як обов’язок, як своєрідний виклик. Як зусилля для зміцнення власного тіла й душі. Бо не можна себе жаліти. Треба діяти. Йти.

Я обрала пряму дорогу. Повернулася до Львова. До університету. До аналізу творчості великих поетів минулого століття, про яких західний світ ще не чув. Я дуже пишалася докторською роботою з польської філології. 1929 рік, панна Юзефіна Шелінська отримала відзнаку… Ця докторська робота в тогочасній системі освіти прирівнювалася до абсолюторію[18]. Маґістерську роботу на тему психологічного аспекту романтичного ідеалу я написала дещо пізніше. Професор Юліуш Кляйнер[19] оцінив її на відмінно. Коли я вперше зустріла Бруно, то вже мала науковий ступінь. Тож уже почувалася обраною. Але завдяки йому — ще більше і для вищих цілей. Хоч не одразу знала для яких.

Дорослий чоловік, сором’язливий, наче хлопчик, попросив приятеля, аби той нас познайомив. Малювання портрета було радше зручною зачіпкою. Подумки я переглядала історії натурниць та їхніх художників. Не могла не помітити химерності цієї гри. Однак погодилася без вагань. Мені лестило це його зацікавлення. Врешті й він не був абиким. На мене звернув увагу чоловік-інтрига, гімназійний професор, мистець, про якого вже чула те й інше. Я відчула тоді щось важливе, незвичайне, може, навіть божественне. І вже скоро довідалася, що було варто.

Він малював мене начебто у двох ритмах — спочатку робив ескіз швидко, олівцем позначав контур голови та її місце у просторі. Відтак пастелями створював деталі й характер обличчя, точніше — індивідуальності. Намалював тоді два мої цікаві портрети.

На першій картині на мені жовтий капелюх. Це мій капелюх, куплений у кравчині на дрогобицькому ринку. Я мала їх багато — менші, з рондо, ніби величезна тарілка з обличчям місяця уповні, або такі, що прилягали до голови, наче шолом. Тоді я ще любила модно вдягатися, милуватися собою у дзеркалі. Капелюх прикривав обличчя й очі, але водночас підкреслював їх. Я мала блакитні очі. І багато капелюхів. Цей наче запрошував до танцю.

Тут я Муза. Фатальна жінка у стилі епохи, в якій ми зростали. Але й подруга, заінтригована таємницею, якою для неї є художник і яку вона ще не розгадала до кінця. Доросла жінка, вже не дівчина, поставна, майже — як хтось сказав — чоловіча. Низка міцних білих зубів. Така людина робить упевнені кроки й не уникає конфронтації.

Героїня другого портрета інша. Це справжня учителька. Трохи сіра. Зі стиснутими вустами, у добре скроєному, але нуднуватому костюмі. Застигла для світу у своїй формі. З гримасою вуст, далекою від усмішки. Знає, хто вона, знає своє місце, обов’язки, не чекає радості, а може, навіть знає, як її уникнути. Він справді такою мене побачив? Чи це лише його рука підказала йому так урізноманітнити портретну схематичність? Додати мені звичайності. Як у попередньому портреті — незвичайності?

Така людина робить упевнені кроки і не уникає конфронтації

Це справжня учителька. Трохи сіра

Створив мене подвійною — два мої обличчя, з яких одне підлаштував під свій смак. Я не