Кирило Розумовський - Володимир Іванович Мілько

У 1764 р., одразу після ліквідації гетьманства, К. Розумовському «пожаловали в потомство» до 8 000 дворів. Згідно з ревізією 1782 р. в семи повітах Новгород-Сіверської губернії у власності Кирила Григоровича перебувало 74 177 кріпаків, а в російських губерніях – понад 45 000 (І. Мазепа мав в російських маєтках до 11 000 кріпаків).

Поступово, із посиленням впливу Олексія Розумовського на імператрицю Єлизавету Петрівну та приходом до влади Кирила, родина Розумовських встановила тісні стосунки, у тому числі й родинні (через шлюби), з багатьма старшинськими сім’ями. Зокрема, близькими родичами Розумовських стали Журмани, Жоравки, Кочубеї, Валькевичі, Апостоли, Галагани та ін. Виконуючи бажання численних родичів, гетьман на підставі своїх універсалів (без царських указів) почав роздавати їм у володіння не лише окремі маєтності, але й цілі сотенні містечка з вільним населенням. Саме у цей час у гетьманських універсалах уперше з’явилося таке формулювання «в вечное и потомственное свое и наследников своих владение», за яким представники старшини, і передусім численні родичі К. Розумовського, поспішали одержати вільні поселення, що подекуди ще збереглися. Щодо масштабів такого пограбування вільних маєтностей старшиною у період гетьманства Кирила Григоровича, то це можуть засвідчити наслідки офіційних ревізій 50-х – початку 60-х років XVIII ст. в Україні-Гетьманщині. Так, за ревізією 1751 р. із вільних маєтностей в усіх полках нараховувалося 2 859 дворів і 26 бездвірних хат, в 1753 р. – відповідно 1 723 і 1 852, в 1764 р. – 963 і 367. Слід зазначити, що певна доля цих маєтностей дісталася й грузинським феодалам, котрі проживали на той час в Україні. Зокрема, на початку 1850-х років за гетьманськими універсалами їм було роздано в 4 полках (Лубенському, Миргородському, Прилуцькому й Полтавському) 1 113 дворів і 556 бездвірних хат. Після 1760 р. К. Розумовський під тиском феодалів спеціальним універсалом здійснив новий крок на шляху закріпачення українського селянства, заборонивши переселятися на нові місця й забирати при цьому своє майно без письмового дозволу панів. У 1763 р. цей універсал був підтверджений відповідним царським указом.

Таким чином, як ми пересвідчилися вище, доля братів Розумовських, які були синами звичайного козака Григорія Розума, склалася дивовижним чином. Звичайний випадок – зустріч полковника Федора Вишневського зі старшим із братів, Олексієм, викликав цілу низку подій, які не лише принесли славу і піднесення родини Розумовських, але і суттєво вплинули на історичну долю Лівобережної України-Гетьманщини. Невідомо, яким чином склалася б доля Гетьманщини і чи мала б вона ще хоч одного гетьмана після Данила Апостола, якби не випадковий збіг обставин: гарна зовнішність та чудовий голос Олексія, такт і витонченість натури Кирила, які зробили свою справу.

В особі братів Розумовських Україна отримала не тільки впливових імперських сановників, що поступово увійшли до вищої столичної аристократії, але і можновладців, що ніколи не забували про свою батьківщину – Україну.

Президент І мператорської Академії наук і мистецтв

18-річний вік для одних – це лише початок дорослого життя, для Кирила ж Розумовського це був вік чергового кар’єрного злету.

Через рік після повернення із-за кордону, у 1746 р. К. Розумовський до своїх численних титулів та пожалувань додав і посаду президента Імператорської Академії наук і мистецтв, яка приносила йому 3 000 крб. щорічно. Виступаючи з першою промовою перед академіками, Кирило Григорович зазначив, що його головним завданням на посаді президента Академії має стати заохочення її членів до плідної праці на користь держави та суспільства. «Я во всякое время буду пользоваться вашими добрыми советами, и своей главнейшею обязанностью буду считать достижение благоденствия этого учреждения и довольствования каждого его сочлена в особенности…» – сказав К. Розумовський. Зважаючи на те, що після вступу Єлізавети Петрівни на престол у зв’язку з відсутністю бажаної для цариці кандидатури посада голови Академії була вакантною, її члени привітно зустріли нового президента.

Сучасним читачам може здатися дивним призначення 18-річного юнака на посаду президента головної наукової установи Росії. Однак на той час Імператорська Академія наук і мистецтв здавалася більшості росіян не чим іншим, як закордонною дивиною, що займається вигадуванням всіляких феєрверків, віршів та інших подібних розваг. Тому на призначення Кирила Григоровича ніхто не звернув особливої уваги. До того ж призначення молодого К. Розумовського пояснювалося не лише особливим статусом його брата при дворі імператриці Єлизавети Петрівни, а й відсутністю більш підходящої кандидатури, яка б, з одного боку, мала закордонну освіту і, з другого, була б надійним захисником інтересів російської імператриці. На користь К. Розумовського служило і його слов’янське коріння, адже до цього Академію, як вже згадувалось вище, очолювали виключно німці.

Ставши президентом Імператорської Академії наук і мистецтв, Кирило Григорович отримав досить занедбану спадщину від попередніх керівників. На той час всі кращі іноземні професори, що перебували на службі в Росії, повтікали назад за кордон. Суперечки між тими співробітниками, що залишилися, інколи доходили до бійок і неодноразово розглядалися в Сенаті. Були поширені інтриги та доноси; університет і гімназія при Академії існували лише на папері. Особливо тяжким становищем вирізнявся напередодні призначення нового президента М. Ломоносов, який, повернувшись із-за кордону, не отримав обіцяного статусу екстраординарного академіка і витрачав свої сили у конфліктах з німецькими вченими. Після вступу на російський престол Єлизавети Петрівни про засилля німців почали говорити і у наукових колах. М. Ломоносов опинився на чолі групи невдоволених, взявши за гасло заклик бачити «Российскую академию из русских состоящую». Але своєю відвертістю та запальним характером Михайло Васильович допомагав лише своїм іноземним противникам.

Тому першим завданням нового президента стало ознайомлення із загальною ситуацією і розв’язання всіх існуючих суперечок серед академіків. Відразу після призначення К. Розумовський почав вимагати у Сената надати йому всі папери щодо конфліктів між академіками і наказав кожному із їх учасників подати особистий звіт по конкретній справі. Але отримавши все необхідне, Кирило Григорович усвідомив всю складність подібного задуму. У численних взаємних обвинуваченнях, скаргах та доносах годі було розібратися. Як наслідок, реальна перемога залишилася за опонентом М. Ломоносова, головою академічної канцелярії та одним із засновників Академії І. Шумахером. Будучи хитрим та підступним, він здружився із Г. Тепловим (який з огляду на молодість і недосвідченість новопризначеного президента фактично керував установою, офіційно займаючи лише посаду ад’юнкта при академічній канцелярії) і негласно (зважаючи на підтримку М. Ломоносова К. Розумовським) очолив роботу Академії. Так, зі слів її рядового співробітника – реєстратора Іванова: «По