Сад забутих плодів - Тоніно Гуерра
— Вибачте, нема підвішеної кави?
— Чого б то ні? Є.
І йому подали каву. Неаполь щедрий на такі вияви.
Зустріч Понті й Латтуади з королем-утікачем
Цю історію одного дня розповів мені Карло Понті. Він і молодий Латтуада знімали — вже не пам'ятаю, який саме — фільм у горах Абруццо. Вересень 1943 року. Якоїсь миті на безлюдній непрохідній гірській дорозі раптом показується автомобільний кортеж. Він змушений зупинитися, оскільки робота знімальної групи перекрила шлях. З першої машини виходять кілька занепокоєних і насторожених генералів. Понті й Латтуада швиденько звільняють шлях, і процесія рушає далі. То король Італії зі своїм оточенням тікав із Рима в Пескару.
Ідеї ліпше поширюються, якщо вони підтримані простотою
Кілька років тому я побачив на полонині жінку, яка швидко простувала кудись гірською стежкою вздовж ущелини. Ми з Джанні саме зустрілися там, шукаючи два дерева білої черешні. Я дозволив собі запитати ту жінку:
— Куди сеньйора так поспішає?
— Я запізнююся, — відповіла вона. — Уже калатали в дзвіночок нашої каплички.
І наддала ходу, слухаючись своєї віри. Мене вразила її щаслива покора і глибока переконаність. Я заздрив їй тоді й так само заздрю досі. Від її сповненого темряви тіла мені прийшов знак від Бога. Великі ідеї поширюються ліпше, підтримані простотою, що майже завжди невинна.
Ерос, незакінчена поема
Про любов — це остання згадка, яка пов’язує мене з Мікеланджело Антоніоні й фільмом «Ерос». Насправді йдеться про певне розчарування, оскільки зраджено було нашу ідею опоетизувати любов літньої жінки, яка, подорожуючи морем, так зачаровується сонною дівчиною, що мріє оволодіти нею, вступивши в її тінь: Мікеланджело не спромігся реалізувати цей поетичний образ, оскільки продюсер квапив його, вимагаючи скоріше закінчити зйомки. Незавершена поезія назавжди залишиться в моїй пам’яті.
«Приємно бачити повернення людини до життя»
Після складної операції на мозку в російській клініці, прокинувшись від наркозу, я поспівчував молодій медсестрі, яка мене відмивала:
— Чому Ви пішли на таку важку роботу, сповнену страждань?
На що вона мені відповіла:
— Приємно бачити, як людина повертається до життя.
Безперечно, саме такою є таємна розрада всіх лікарів і медсестер.
Закоханий із першого погляду в качку
Якось на одній із паризьких вулиць я завмер, мов зачарований, перед вітриною крамнички, де були виставлені ручної роботи качки-вабики, старовинні, лускуваті, якими бувають лише соснові шишки. Я полюбив ці дивовижні приманки — не стільки за їхнє ремесло як таке, а радше від думки про випробування водою, якого вони зазнали, судячи з побляклої фарби та вицвілих барв дерева й соломи. Я закохався в них до того, що, коли малюю, я завжди зображаю качку.
Німці, відбудуймо Леонардову вежу Чезенатіко!
Як один із колишніх в’язнів нацистських концтаборів, я міг би претендувати на частку з фонду (п’ять мільярдів євро, майже десять тисяч мільярдів старих лір), створеного урядом і німецькими промисловцями для тих, кого в часи Другої світової війни змушували працювати в нелюдських умовах як «рабів Гітлера». Я міг би просити своєї частки, бо наслідки того року в концентраційному таборі Тройсдорф у Німеччині ще й сьогодні завдають мені прикрощів, варто мені трохи застудити живіт. Однак я хотів би, щоб ми з сьогоднішніми німцями вигадали щось ніжне й чарівливе, аби увічнити чимсь приємним ті жахливі часи. Мушу нагадати, що нацистські військовики замінували й висадили в повітря чудову вежу, яка захищала порт-канал Чезенатіко: та сама вежа, на яку піднявся 6 вересня 1502 року о 15 годині Леонардо да Вінчі, щоб малювати своєю вмілою рукою цей казковий канал.
Було б не так погано, якби нині німецька компенсація — не тільки мені, але всім емілійцям і романьйольцям, які були зі мною в таборі, — надійшла в Чезенатіко на відбудову тієї вежі часів князювання родини Малатеста. Така справа порадувала б і очі, і всіх німецьких туристів, які прибувають щоліта на пляжі Адріатики.
Дарунки в тюрмах у пам'яті Сергія Параджанова
Днями, перебираючи свої папери, я знайшов запис інтерв’ю з великим режисером Сергієм Параджановим, зроблений у Тбілісі. Наша розмова точилася в його сільському притулку серед стільців, на яких стояли картини. Вікна виходили на вкритий багном гостинець. І ось я знову почув голос Сергія, який відповідав на мої запитання. Тут уривок зі згаданого інтерв’ю.
Вибачай, Сергію, я хочу почути про подарунки. Я знаю, що кожна гарна річ, яка проходить через твої руки, завжди завершує свою путь у домівках інших людей.
Узагалі, коли робиш подарунки, маєш забувати, що ти зробив. Це правда, що я пороздавав дорогі меблі, навіть малюнки Фелліні, які ти привіз мені, килими… Загалом, даруючи втіху друзям, я сам ставав щасливим. І мушу тобі зізнатися, що в голові тепер усе перемішалося і я вже не можу стверджувати щось напевне. Натомість я можу тобі розповісти про деякі подарунки, що я зробив, перебуваючи у в'язниці в Києві. То були подарунки, за якими тягнуться історії та фантазії, дуже близькі до мого способу творення кіно. Ось один із таких подарунків: перебуваючи у в'язниці кілька перших днів, я зрозумів, у якому стані несусвітнього неуцтва перебуває море ув'язнених. Я вирішив негайно зробити подарунок кожному з них: а було їх тоді тисяча п'ятсот. Я відправляю листи всім літераторам і друзям, яких мав у Радянському Союзі, і прошу їх надіслати мені книжки, неодмінно з їхніми автографами. Я подбав, щоб адресатів було саме півтори тисячі. Грузинські поети, письменники, архітектори, студенти та драматурги відгукнулися на мій заклик. Книжки прибували, ущент заповнюючи невелику в'язничну бібліотеку, і, оскільки надходження були адресовані мені, я мав змогу розподіляти дарунки між в'язнями. На свій подив, я потім не бачив цих книжок на руках. Я був щасливий, що в'язні так закохалися в ті вірші й романи, що тримали їх у спеціальних схованках. Тож уяви собі моє розчарування, коли я почав знаходити перші палітурки від книжок у найбрудніших кутках, де скидали табірні нечистоти і сміття. Я заходився підбирати їх,
