Ніч ополудні - Артур Кестлер

Рубашов повернув обличчя до сонця. Воно світило блідо, проте у повітрі вже відчувалася тепла м’якість, повівало перемінами. З хлоп’ячою цікавістю стежив він за метушнею птахів над кулеметною вежею. А селянин говорив далі:

— В такий день, як сьогодні, коли починає пахнути весною, я не знаходжу собі місця. Здається, що ні ви, ні я довго не протягнемо, ваше благородіє. Вони розчавили нас, бо ми реакціонери. Вони розчавили нас, щоб ті дні, коли ми були такі щасливі, вже не вернулися…

— Невже ви були аж такі щасливі? — недовірливо перепитав Рубашов.

Селянин промимрив щось нерозбірливе, і його берлак кілька разів здригнувся. По паузі Рубашов запитав:

— Пам’ятаєте те місце у Біблії, де племена закричали серед пустелі: давайте оберемо собі іншого провідника й завернемо назад до Єгипту?

Селянин жваво кивнув, але молоти почав щось незрозуміле. Пролунав свисток, і їх повели назад до камер. І враз бадьорість, викликана свіжим повітрям, минула. З’явилися знову запаморочення й нудота. Покидаючи подвір’я, Рубашов нахилився, вхопив пригорщу снігу й протер ним чоло та запалені очі.

Його повели не до камери, як він сподівався, а просто до Клєткіна. Той сидів за столом у незмінній позі. Гардини на вікнах були опущені, лампа горіла. Час у цій кімнаті стояв на місці. Опускаючись на стілець, Рубашов помітив мокру пляму на килимі і пригадав своє падіння. Отже, минула лише година.

— Сподіваюся, вам уже краще, — сказав Клєткін. — Ми зупинилися на заключному питанні, на мотивах, що спонукали вас до контрреволюційної діяльності.

З легким подивом глянув він на праву долоню Рубашова, де ще лишалася грудка снігу. Рубашов помітив цей погляд і посміхнувся. Тоді простягнув руку до лампи й обоє стежили, як сніг розтавав у її теплі.

— Це останній пункт, — повернувся до тями Клєткін. — Коли ви підпишете ще й це зізнання, ми нарешті розійдемося…

Лампа світила значно яскравіше, ніж протягом останніх днів, і Рубашов весь час кліпав очима.

— …і тоді будете мати вдосталь часу для відпочинку. Рубашов погладив долонями скроні, але прохолоди від снігу вже не відчув. Слово «відпочинок», яким Клєткін закінчив речення, повисло в тиші. Відпочивати й СПАТИ. «Давайте оберемо собі іншого провідника й завернемо назад до Єгипту…»

— Мотиви вам добре відомі, — озвався Рубашов. — Ви прекрасно знаєте, що я не діяв від «контрреволюційних переконань» і не був на службі ворожої держави. Все, що я думав і робив, диктувалось виключно моїм сумлінням.

З купи папок на столі Клєткін висмикнув одну, розгорнув її, знайшов аркуш і поклав його перед собою.

— «Для нас питання суб’єктивної щирості не має ніякого значення. Той, хто помилявся, мусить розплачуватися. Тому, хто йде правильним шляхом, усе буде пробачено. Таким був наш закон…» Адже ви самі це написали, вже будучи під арештом.

Рубашов заплющив очі, але й через повіки відчував знайоме палахкотіння лампи. Його власні фрази в устах Клєткіна звучали дивно й оголено, наче адресована невідомому священику оповідь, записана на грамофонну платівку, з якої тепер зривалися тріскотливі звуки.

Клєткін дістав із папки другий аркуш і прочитав ще одне речення:

— «Гідність — це бути корисним без самолюбства аж до кінця».

— Але я не бачу, — сказав Рубашов, — яка користь партії від того, що її члени на очах цілого світу обкидають один одного багнюкою. Я підписав усе, що ви вимагали. Я визнав свою вину в обстоюванні фальшивої й об’єктивно шкідливої мети. Невже цього замало?

Він начепив пенсне на ніс, відвів погляд від лампи й закінчив безживним стомленим голосом:

— А крім того, ім’я Миколи Салмановича Рубашова є частиною партійної історії. Поливаючи його брудом, ви тим самим оскверняєте й історію революції…

Клєткін на хвилину зосередився над аркушем перед собою й сказав:

— На це я можу відповісти іншою цитатою з ваших записок. Ви писали: «Ми мусимо всвердлювати кожне речення в маси безконечними повтореннями й спрощеннями. Все, що видається за добре, має сяяти, як золото. Все, що вважається злом, має бути чорним як смола. Політичні декларації для мас слід розмальовувати, як ярмаркові пряники».

Рубашов мовчки дивився на Клєткіна, мовби вперше почув ці речення. Нарешті сказав:

— Ага, ось чого ви від мене хочете. Я маю зіграти роль чорта у вашій ляльковій виставі: вити, скреготіти зубами, показувати язика. І все це — добровільно. Дантонові і його друзям було принаймні дозволено вмерти без комедії.

Клєткін поклав аркуші в папку, закрив її й подався тулубом уперед.

— Ваші зізнання на суді будуть останньою послугою, яку ви можете зробити партії.

З заплющеними очима Рубашов перепочивав у світлі лампи, наче сонний, натомлений чоловік під літнім сонцем. Але голос Клєткіна, здавалося, лунав скрізь — ззаду і спереду, над головою, збоку, під ногами:

— Ваш Дантон із його конвентом — усе це було порожньою галантною грою порівняно з тим, що розігрується зараз. Я читав книжки про Дантона й тогочасні події. Ті люди носили напудрені перуки і декламували про особисту гідність. Для них умерти зі шляхетним жестом означало все, байдуже, чи той жест означав добро, а чи шкоду.

Рубашов слухав. У вухах гуділо й стугоніло, а голос Клєткіна, надходячи зусебіч, боляче шмагав по щоках і по лобі.

— Ви знаєте, яка ставка розігрується цим разом. Уперше в історії революція не тільки перемогла, а й утрималася при владі. Ми перетворили нашу країну на бастіон нової ери. Цей бастіон складає одну шосту земної кулі і заселений він однією десятою частиною населення планети.

Тепер голос Клєткіна напливав чомусь ззаду. Лише тепер Рубашов помітив, що слідчий устав із крісла й походжав по кімнаті. Уперше він вийшов з-за столу. Його чоботи порипували, нова сорочка лопотіла, пахло сумішшю поту й нової шкіри.